Але Надія зрозуміла: отже, треба передати іншим.
За тиждень у лікарні оголосили про створення фонду імені Богдана і Мар’яни Савчук. Спершу багато хто поставився до цієї ідеї насторожено. Надто свіжим був біль, надто багато розмов іще ходило коридорами. Але потім люди почали приносити гроші, теплий одяг, ліки, ковдри, взуття, продукти. Першим внеском стали ті самі заощадження Мар’яни, акуратно складені в коробці. Фонд мав допомагати людям без дому, без документів, без родичів — тим, кого зазвичай помічають тільки тоді, коли вони падають на вулиці.
Надія Петрівна наполягла, щоб у підвальному крилі більше не було тимчасового ліжка для «соціальної проблеми». Там зробили невелику кімнату допомоги: чиста білизна, гарячий чай, можливість огляду, шафа з одягом, кілька полиць із простими ліками і теплі пледи. На стіні повісили фотографію Мар’яни в день весілля. Не для жалю. Для пам’яті про те, що людина може не мати адреси, але гідність у неї є завжди.
Поступово до цієї кімнати почали приходити ті, хто раніше боявся переступити лікарняний поріг. Хтось просив просто чаю. Хтось мовчки показував опухлу руку. Хтось сідав на край стільця і не міг підвести очей, бо надто звик до грубості. Медсестри спершу трималися напружено, але потім навчилися говорити з ними інакше. Без роздратування, без бридливості, без того тону, яким людей перетворюють на перешкоду.
Іноді Надія ловила себе на думці, що Мар’яна незримо сидить у кутку цієї кімнати й усміхається кожному, хто входить. Не святково, не красиво, а тихо й по-людськи — так, як вона всміхалася навіть у дні, коли біль не відпускав її ні на хвилину.
Пізніше кілька лікарів-волонтерів знайшли приміщення в маленькому селищі біля моря. Воно було скромне: дві кімнати, старий коридор, вікно, за яким було чути чайок і шум води. Його назвали клінікою Мар’яни. У вихідні туди приїздили медики з міста і приймали тих, хто не міг оплатити лікування. На підвіконні завжди стояли прості квіти, і кожен, хто вперше заходив усередину, мимоволі затримував погляд на воді за вікном.
Для Надії це місце було особливо важким. Уперше вона приїхала туди раннього ранку. Море лежало за склом сіро-синє, спокійне, зовсім не таке, яким бачила його Мар’яна в свій останній день. Вітер тріпав фіранку, старі стіни пахли фарбою, в коридорі ще стояли коробки з перев’язувальними матеріалами. Надія пройшла кімнатами, торкнулася долонею підвіконня і раптом зрозуміла, що Богдан справді міг би тут працювати. Міг би приходити щоранку, відчиняти вікно, пити міцний чай, приймати тих, кому нікуди більше йти.
Ця нездійснена можливість боляче різонула її, але разом із болем прийшло інше відчуття. Якщо він не зміг, отже, його мрія все одно може допомагати через чужі руки.
Так і сталося. У клініці приймали без зайвих запитань. Там не питали, чому в людини немає документів, де її родичі і чому вона опинилася в такому становищі. Спершу лікували, зігрівали, годували, а вже потім розбиралися з рештою. Мар’янині листи лежали в маленькій шухляді біля реєстратури. Іноді волонтери діставали один і читали вголос після важкого дня, щоб згадати, заради чого все почалося.
Але найнеочікуванішою спадщиною стали саме ці листи — триста шістдесят п’ять коротких розмов із людиною, яка так і не встигла їх прочитати…
