— Добрий день, Богдане, — сказала Мар’яна з екрана. — Якщо ви дивитеся це, значить, я пішла, а ви живі. Я дуже сподіваюся, що живі.
Вона ковтнула, намагаючись стримати сльози, і на мить опустила погляд.
— Я знаю, ви будете злитися. Ви лікар, ви звикли боротися до кінця. А я вибрала піти раніше, ніж хвороба забере в мене обличчя, голос і пам’ять про хороше. Пробачте. Я не прошу зрозуміти одразу.
Мар’яна трохи нахилилася до камери.
— У цьому ноутбуці є кілька тек. У теці «Мрії» я записала все, про що ви розповідали між іншим. Ви думали, я просто слухаю, а я запам’ятовувала. Місця, куди ви хотіли поїхати. Книжки, які відкладали. Музику, яку перестали вмикати після Зоряни. Маленький кабінет біля моря, про який ви говорили так, ніби це не мрія, а дурниця.
Вона всміхнулася крізь сльози.
— У теці «Спогади» лежать наші фотографії. Їх мало. Але на них ви іноді усміхаєтеся. Бережіть ці знімки, будь ласка. Не тому, що там я. Тому, що там ви живий.
Вона зробила паузу, притиснула долоню до грудей, ніби їй стало важко дихати.
— А в теці «Майбутнє» — листи. Триста шістдесят п’ять. По одному на кожен день. Я писала їх ночами. Не всі вони гарні, не всі розумні. Іноді я просто розповідаю, що бачила за вікном. Іноді сварю вас за те, що ви знову не поїли. Іноді прошу вийти надвір. Мені хотілося, щоб цілий рік ви не були самі.
Надія Петрівна затулила рота долонею. У кафе навколо дзвеніли чашки, хтось сміявся, офіціант приймав замовлення, а на екрані жінка, яка вже лежала під холодною землею поруч із чоловіком, продовжувала дбати про нього так, ніби смерть була лише далекою дорогою.
— Ви дали мені прізвище, — говорила Мар’яна. — Я хочу повернути вам майбутнє. У коробці є ще дещо. Будь ласка, скористайтеся цим. Почніть спочатку. І коли побачите море, усміхніться. Я думатиму, що ви змогли.
Відео закінчилося. Надія довго дивилася на темний екран. Потім відкрила інші теки й побачила десятки файлів, сотні листів, маленьке життя, зібране для людини, яка вже не могла його прийняти.
На дні коробки лежали ще кілька речей. Квиток в один кінець до великого прибережного міста. Адреса невеликого селища біля моря, де, судячи із записки, можна було орендувати приміщення під медичний кабінет. Кілька акуратно складених купюр — зовсім небагато, але для Мар’яни це, ймовірно, були всі заощадження, зібрані за роки життя без даху.
Окремо лежала маленька дерев’яна скринька. Надія відкрила її й побачила обручку. Стару, тонку, жіночу. До неї була прикладена записка: «Це обручка Зоряни. Я знайшла її у вашій шафці, коли Юля просила допомогти розібрати старі речі. Зрозуміла, що вона важлива. Хотіла повернути вам, коли ви зможете тримати її без болю».
Надія Петрівна не витримала й заплакала просто в кафе. Перед нею лежали не просто речі. Перед нею було нездійснене життя Богдана, яке Мар’яна збирала по крихтах, поки сама згасала. Вона не хотіла нічого забрати. Навпаки, збиралася залишити йому мрію, пам’ять, листи, дорогу до моря і навіть обручку жінки, яку він так довго не міг відпустити.
Усе це тепер не було кому передати…
