Артем кілька секунд стояв посеред дороги, намагаючись віддихатися. Серце калатало так, ніби він сам щойно уникнув смерті. Але поїхати він не міг. Там, унизу, лежала жінка. Можливо, вже мертва. А можливо, ще жива.
Тремтячими пальцями він викликав допомогу: поліцію, рятувальників і лікарів.
Перші машини з’явилися приблизно за п’ятнадцять хвилин. Ще до них повернувся Єгор. Він вийшов із машини блідий, із винуватим обличчям.
— Пробачте, — сказав він, підходячи до Артема. — Я не витримав. Таке побачити… Я до кінця життя не забуду.
— Я теж злякався, — чесно відповів Артем. — Але поїхати не зміг. А раптом її ще можна врятувати?
Єгор важко видихнув і подивився в бік темного схилу.
— Не розумію, як вона там опинилася. Якщо чесно, я б, мабуть, не повернувся. Але потім подумав: ви тут сам лишилися. Недобре якось. Не по-людськи.
Артем кивнув. Він слухав упіввуха. Усі його думки були там, унизу, де жінка лежала в траві, оточена ворушким клубком.
— Може, треба було палицею їх відганяти? — раптом сказав Єгор.
— Ні. Ми б тільки гірше зробили.
— Та я б і не зміг, — зізнався Єгор, згорбившись. — Але ж який кошмар…
Спершу приїхали рятувальники. Потім поліція. Лікарі прибули трохи пізніше. Поліцейські зробили знімки, оглянули машини, почали розпитувати Артема й Єгора, хто що бачив і коли зупинився.
Майже ніхто не сумнівався, що жінка мертва.
Лікарка з бригади відмовилася одразу спускатися до тіла. Вона подивилася вниз, побачила рух у траві й зблідла.
— Я туди не піду, доки її не піднімуть і не перевірять, — твердо сказала вона.
Рятувальникам довелося діяти самим. Вони обережно відганяли змій, підчіплювали їх довгими палицями, звільняли одяг жінки, вкладали її на ноші. Кілька гадюк забралися під тканину, і лікарка зажадала ще раз усе уважно оглянути, перш ніж наблизитися.
Одна зі співробітниць поліції, повернувшись від машини жінки, повідомила:
— Документи знайдено. Олена Петрівна Соколова, сорок вісім років. Живе у великому місті. Що вона робила тут, поки незрозуміло.
Літній рятувальник, який стояв поруч, похитав головою.
— Пора зараз така, зміїна. Довкола низини, сирі місця, гадюк вистачає. Видно, жінка не місцева. Зупинилася, відійшла від дороги по нужді або просто стало зле. Наступила на змію — та й вкусила. Тільки дивно, що їх стільки близько до дороги. Хоча місцеві розповідали: буває, переповзають з одного боку на інший. Там далі покинуті виїмки, зарості, теплі місця. Можуть і гнізда влаштовувати. Іноді навіть у машини забираються, якщо двері відчинені.
Усі слухали його мовчки. Після побаченого будь-які слова здавалися тривожними й можливими.
І раптом лікарка, нарешті схилившись над жінкою, різко скрикнула:
