— Пульс є! Вона жива! Швидко, ноші в машину! Заводь!
Від цієї миті все закрутилося стрімко. Жінку завантажили в машину швидкої допомоги, і та зірвалася з місця, мчачи в бік лікарні. Решта теж поспішили покинути дивну, моторошну ділянку дороги. Машину Олени Петрівни забрали працівники поліції.
Перед від’їздом Артем і Єгор попрощалися, але обидва, перш ніж сісти за кермо, ретельно оглянули свої машини. Після розповіді рятувальника думка про гадюку в салоні вже не здавалася такою неможливою.
Уночі Артем майже не спав. Варто було заплющити очі, як перед ним знову поставала жінка в траві й змії, що повзли по її одягу. Він крутився, вставав, пив воду, знову лягав, але сон не йшов. Лише під ранок він провалився у важку, тривожну дрімоту.
Прокинувся розбитим. Голова гуділа, тіло нило, але перед роботою він усе ж вирішив заїхати до лікарні. Йому потрібно було дізнатися, чи вижила та жінка. Інакше весь день він не зміг би думати ні про що інше.
У приймальному відділенні його зустріла молода лікарка з м’яким обличчям і спокійною усмішкою. На бейджі було написано: Дарія Сергіївна.
— Перепрошую, — звернувся Артем. — Я хотів дізнатися про жінку, яку вчора привезли після укусів змій. Олена Петрівна Соколова.
Лікарка уважно подивилася на нього.
— А ви їй родич?
— Ні. Я просто знайшов її край дороги. Викликав допомогу.
— То це ви? — у її очах промайнуло впізнавання. — Тоді пройдімо до мене. Розповім, що можу. Тільки спершу скажіть, як до вас звертатися. У вас же бейджа немає.
Вона усміхнулася так легко, що Артем несподівано відчув, як напруження трохи відпускає.
— Артем.
— Добре, Артеме. Ходімо.
Він пройшов за нею до невеликого кабінету. Поки Дарія Сергіївна зачиняла двері, Артем упіймав себе на дивній думці: він давно не зустрічав жінки, поруч із якою хотілося не жартувати, не красуватися, не вдавати, а просто говорити.
— Олена Петрівна зараз у реанімації, — сказала лікарка. — Стан тяжкий. Укуси були, так, але не настільки численні, як ми побоювалися спочатку. Найтривожніше не в цьому.
— У якому сенсі?
