Але тіло відповідало за нього. Біль накочував хвилями, проміжки між нападами ставали дедалі коротшими. Піт стікав по обличчю, дихання перетворювалося на рвані ривки.
Марк ішов поруч, блідий, приголомшений.
— Це нісенітниця, — повторював він. — Я знаю його змалку. Він чоловік. Я бачив його тисячу разів. Цього просто не може бути.
Еміль зупинився біля дверей пологового залу і суворо подивився на нього.
— Марку, далі вам не можна. Чекайте зовні. Я скажу, коли все закінчиться.
— Ви сказали… пологи? — перепитав Марк, ніби це слово було чужим.
— Саме так. Алекс народжує. І нам треба діяти.
Марк хотів заперечити, але голос підвів його. Він залишився в коридорі, а каталка зникла за дверима.
У пологовому залі все було готове: яскраве світло, чисті простирадла, інструменти, монітори. Еміль надягнув нові рукавички, звелів підготувати все необхідне для екстреної операції й поклав поруч хірургічний інструмент.
Алекс побачив це і різко підвів голову.
— Що ви збираєтеся робити?
— Кесарів розтин, — відповів лікар. — Це найбезпечніший спосіб.
— Ні, — видихнув Алекс, і в голосі прозвучав справжній жах. — Зачекайте. Я не хочу операцію.
Еміль насупився.
— Алекс, ви чоловік. Якщо діти справді всередині, іншого шляху може не бути.
— Якщо я вагітна… — урвав він сам себе, задихаючись від болю. — Якщо це правда, я хочу народити сама. Будь ласка.
Лікар завмер. Слово, вимовлене пацієнтом, прозвучало інакше. Не просто обмовка. Ніби крізь біль прорвалася інша правда.
Алекс тремтячими руками почав розстібати ремінь форми. Медперсонал завмер. Він зняв частину одягу, і те, що стало ясно лікарям наступної секунди, перевернуло все, що вони встигли уявити.
Вони побачили пояснення неможливого.
У кімнаті запанувала тиша. Медсестра впустила затискач на металевий піднос. Анестезіолог різко випростався. Еміль дивився на пацієнта і розумів: перед ним була не Алекс. Не той Алекс, про якого говорив Марк.
Але запитання довелося відкласти.
— Вони йдуть! — закричала пацієнтка вже зовсім іншим голосом, зірваним, жіночим, розпачливим. — Я відчуваю!
І тоді пологовий зал ожив. Команди, кроки, прилади, короткі вказівки. Неймовірна історія чоловіка, який нібито мав народити двійню, обвалилася в одну точку — туди, де брехня більше не могла втриматися.
Але щоб зрозуміти, як усе дійшло до цієї миті, треба було повернутися назад — до того ранку, коли живіт ще не впадав у вічі, а те, що відбувалося, здавалося звичайною військовою поїздкою.
Ранок був важкий і задушливий. Небо нависло низько, затягнуте сірими хмарами. На території частини стояв автобус, який мав відвезти загін до військового аеродрому. Звідти їх відправляли на тривалі навчання в глухий тропічний ліс — місце, де витримка й уважність важили не менше, ніж сила.
Солдати вже зайняли місця. Хтось сміявся, хтось дрімав, хтось перевіряв спорядження. Тільки Марк залишався надворі. Він стояв біля дверей автобуса, з телефоном у руці, знову й знову дивився на екран і хмурився.
Алекса не було.
Марк телефонував йому, писав повідомлення, залишав короткі голосові. Відповіді не було з п’ятниці. Для будь-кого це могло бути звичайною безвідповідальністю, але не для Алекса. Той ніколи не зникав без попередження.
— До автобуса, — різко наказав сержант Грант, підходячи ближче. — Вирушаємо.
Марк обернувся…
