— База, це Другий. У нас візуальна аномалія на стику шостого й сьомого квадратів. Спостерігаю ознаки свіжого порушення ґрунту біля старого колодязя. Можливо, замаскований схрон противника. Запитую дозвіл на відхилення від маршруту для перевірки.
В ефірі зависла важка пауза. Поліщук різко обернувся, його очі розширилися від подиву й злості. Він відкрив рота, щоб обматюкати напарника, але з рації долинув спотворений голос командира:
— Другий, це База. Зрозумів тебе. Працюйте гранично обережно. Квадрат повністю «брудний». На зв’язок кожні п’ятнадцять хвилин. Кінець зв’язку.
— Ти зовсім з глузду з’їхав, Кравцю?! — люто зашипів Іван, хапаючи Олександра за розвантаження. — Який схрон?! Там кущі й міни! Нас там на шматки порве!
— Ваню, ти зі мною чи на периметрі постоїш? — голос Олександра був крижаний, позбавлений будь-яких емоцій. — Я туди йду. Крок у крок за мною. Дивися в обидва.
Поліщук вилаявся крізь зуби, але перехопив автомат зручніше й дістав щуп. Залишити напарника самого в «червоній зоні» він не міг — це був їхній неписаний, кровний закон.
Олександр опустився на одне коліно на самій межі безпечної зони. Він зняв автомат із запобіжника, повісив його на груди, щоб звільнити руки, і дістав свій саперний щуп. Дихання довелося вирівняти. Вдих-видих. Пульс сповільнився. Світ звузився до розмірів одного квадратного метра землі перед ним.
Він почав працювати. Щуп входив у землю під кутом у тридцять градусів. Тик. Тик. Чисто. Олександр зробив обережний крок, переносячи вагу повільно, плавно, готовий будь-якої миті завмерти, якщо нога відчує неприродний опір. Поліщук рухався слідом, ставлячи свої масивні черевики точно у відбитки підошов Кравця.
Кіт був метрів за п’ятнадцять попереду. Побачивши, що люди почали рух, він підвівся, взяв у зуби рукавичку й зробив кілька кроків, після чого знову сів і завив. Олександр, не відриваючись від роботи зі щупом, периферійним зором аналізував маршрут. Кіт рухався своїми котячими стежками — по твердих поверхнях: шматку старої покришки, поваленому стовбуру дерева, пласкому каменю, що стирчав із землі. Тварина просто бігла туди, куди вело її чуття.
Процес був болісно повільним. Минуло двадцять хвилин, а вони просунулися всього на десяток метрів. М’язи спини й стегон почало зводити судомою від постійного неприродного напруження. Піт заливав очі, роз’їдаючи їх сіллю, але Олександр не міг дозволити собі відволіктися бодай на секунду.
У голові, наче непроханий гість, почав пульсувати голос із минулого. Обличчя людини, яку тиждень тому весь батальйон вважав зрадником. Олександр стиснув щелепи так, що скреготнули зуби. «Зберися, — наказав він собі. — Земля не прощає думок про минуле».
— Стій, — глухо видихнув Олександр, завмерши із занесеною ногою…
