Кравець підповз навколішки до нош. Він обережно, боячись завдати болю, накрив своєю великою, брудною долонею крижану, понівечену руку Михайла.
— Пробач нам, брате, — голос Олександра зірвався, з очей покотилися гарячі сльози, змішуючись із краплями дощу й багнюкою на щоках. — Пробач, що не шукали. Ми все знаємо. Ти витяг їх. Ти герой, Мишку. Чуєш? Герой.
Михайло не міг говорити через маску й зламані ребра. Але Олександр відчув, як пальці товариша ледь помітно, слабо здригнулися у відповідь на стиск.
У ногах Михайла, просто на краєчку термоковдри, сидів той самий змучений кіт. Він тремтів, але не відходив ні на крок від свого господаря. Санітари спробували його прогнати, але Олександр жорстко перехопив руку медика:
— Він їде з ним. Це наказ.
Минуло чотири довгі місяці. Зима вже відступила, залишивши по собі лише сірі кучугури на узбіччях доріг, а в повітрі виразно пахло талим снігом і близькою весною.
Олександр Кравець ішов світлим, просякнутим хлоркою й ліками коридором реабілітаційного центру. Він був у чистій, випрасуваній формі, а в руках ніс пакет, із якого виглядали яскраво-помаранчеві боки мандаринів і важка пачка найдорожчого котячого корму, який тільки зміг знайти в місті.
Він штовхнув білі двері палати.
Біля вікна, у спеціальному ортопедичному кріслі сидів Михайло. Він сильно схуд, його обличчя перетинав глибокий шрам, а на правій руці бракувало безіменного пальця й мізинця — наслідки жахливих тортур і обмороження. Торс приховував жорсткий медичний корсет, що утримував прооперований хребет. Лікарі збирали його спину буквально по уламках. Жодного чудесного зцілення не сталося: на Михайла чекали ще довгі місяці болісної фізіотерапії, і він уже ніколи не зможе повернутися в стрій. Він спирався на тростину, заново вчачись ходити, роблячи кожен крок через подолання болю.
Але він був живий. У його очах знову горіло світло.
— Знову казенні харчі ігноруєш?
