Наступного дня вивіску почали міняти. Робітники знімали старі літери, і Оксана дивилася, як із фасаду зникає назва фірми, яку вона колись вимовляла з гордістю. Метал скреготів, кріплення піддавалися не відразу, і в цьому звуці було щось правильне: минуле не йшло безшумно, його доводилося відкручувати, відривати, виносити частинами. Біль був, але вже не руйнівний. Радше схожий на слід від опіку: він нагадував, де не можна знову підставляти шкіру вогню.
У переговорній зібралися ті, хто не пішов. Людей було менше, ніж раніше, і кожен це розумів. Хтось тримав блокнот, хтось мовчав, хтось дивився на нову теку з документами. На обличчях читалися тривога й надія — обережна, ще не зміцніла.
Оксана стала біля столу й уперше за довгий час не стала шукати поруч Руслана. Їй не потрібно було, щоб він підтверджував її слова, доповнював фразу, перехоплював увагу.
— «ГранітСтрою» більше немає, — сказала вона. — Його зруйнували брехня і зрада. Але ми з вами тут. Отже, робота триває. Ми збудуємо нову компанію. Не найгучнішу, не найшвидшу, але чесну. Таку, де домовленості важать більше, ніж красиві обіцянки.
Ніхто не плескав. Не було урочистої сцени, гучних клятв, щасливих усмішок. Була втома, стіл із подряпинами, стос документів і люди, які все ж лишилися. Цього виявилося достатньо.
Потім почалися місяці, в яких не було місця слабкості. Оксана брала кредити, переконувала партнерів, відновлювала довіру, перевіряла кожен папірець до останнього рядка. Вона знову їздила на майданчики, знову стояла серед шуму, пилу й робочих розмов, але тепер уже ніхто не називав її помічницею при чоловікові. Помилятися було не можна, скаржитися було нікому, і саме це несподівано давало сили…
