Аня заплакала мовчки, відвернувшись до столу з препаратами.
Віктор вийшов у коридор. Там було порожньо. Біла плитка, запах хлорки, гул ламп. Він дійшов до кімнати персоналу, сів на стілець і раптом відчув, що більше не може.
Не може тримати себе рівно. Не може всім пояснювати. Не може підписувати, доводити, сперечатися, сподіватися. Перед очима стояла Марина в останню ніч, її тонкі пальці в його долоні й майже нечутне: «Не ожорсточуйся, Вітю. Тільки не це».
Він тоді кивнув, бо з тими, хто помирає, не сперечаються. А потім ожорсточився. Так простіше. Так не болить щохвилини.
На столі завібрував його телефон.
Невідомий номер.
Він хотів скинути, але чомусь відповів.
— Вікторе Андрійовичу? — голос був ледь чутний. Марія.
— Де ви?
— Пробачте. Я злякалася. Він приїжджав увечері. Стояв біля під’їзду. Сказав, що знає про розмову.
— Ви в безпеці?
— Зараз так. У сестри. Я… я знайшла флешку. І ще дещо.
Віктор випростався.
— Що?
— Там не тільки платежі. Там є акт по слоненяті. Старий. До передачі вам. Із датою, коли воно вже значилося хворим. І фото. Він тоді писав, що тварину «недоцільно утримувати», хотів списати витрати. А потім, коли відео стало популярним, вирішив повернути. Я не зрозуміла спочатку, що це важливо.
— Це важливо.
— Я привезу. Тільки боюся їхати сама.
Віктор підвівся.
— Де ви?
Вона назвала адресу без міста, просто район і орієнтир — невеликий цілодобовий магазин біля зупинки. Віктор записав.
— Залишайтеся там. Я приїду з Ольгою і юристом.
— Вікторе Андрійовичу…
— Так?
— Я справді не хотіла, щоб воно померло.
Він заплющив очі.
— Тоді допоможіть йому жити.
За півтори години флешка була в Ольги. Разом із нею — старий телефон Марії, де у видаленій папці збереглися голосові повідомлення Черненка. Його голос звучав глухо, роздратовано, іноді майже лагідно: «Машо, не роби дурниць. Ти ж розумієш, хто підписи ставив». «Мені потрібні фото, де ця шавка біля слона». «Вони на ньому гроші збирають, а тварина моя». «Не змушуй мене згадувати про твої рахунки».
Юрист слухав, не перебиваючи. Потім зняв окуляри.
— Цього недостатньо, щоб завтра поставити крапку. Але достатньо, щоб просити забезпечувальні заходи й передати матеріали за фактом тиску та можливих порушень в утриманні тварини до передачі. Найголовніше — старий акт.
Ольга тримала роздруківку так обережно, ніби це був крихкий скляний лист.
— Тут підпис Черненка.
— І дата, — сказав Віктор.
Дата була за три тижні до надходження Тихона в притулок. В акті йшлося про виражене виснаження, ураження очей, відмову від корму й рекомендацію ізоляції. Тобто Черненко знав про стан малюка задовго до того, як «тимчасово передав на лікування». Знав і нічого не зробив, поки не стало запізно.
— Ми можемо повернути Барса? — спитала Аня, з’явившись у дверях.
Усі обернулися.
— Я знаю, що не можна, — швидко сказала вона. — Але Тихонові гірше. Температура росте. Воно не їсть. Якщо ми зараз дочекаємося суду, воно може не дочекатися.
Юрист скривився.
— Формально припис діє.
— А якщо оформити як екстрену поведінкову підтримку? — спитав Віктор. — З окремим актом, консиліумом, під наглядом, із відеозаписом і письмовим обґрунтуванням загрози життю при розлученні.
Ольга подивилася на юриста.
Той довго мовчав.
— Це ризик.
— Усе ризик, — сказав Віктор.
— Тоді потрібні підписи фахівців. Не заднім числом. Зараз. Висновок про різке погіршення після припинення контакту, опис заходів, протокол санітарної обробки собаки, режим обмеженого доступу. І повідомлення перевіряльникам, що ви дієте за життєвими показаннями, а не приховуєте порушення.
Ольга вже тягнулася до телефону.
Барса привели за сорок хвилин.
Він був мокрий, брудний і тремтів не від холоду — від напруження. Коли відчинилося крило карантину, пес так рвонув уперед, що Сергій ледве втримав повідець.
— Тихше, герою, — пробурмотів він. — Не на пожежу.
Тихон лежав на боці. Його дихання було гарячим, частим. Хобот безсило лежав на соломі.
Віктор власноруч обробив Барсові лапи, перевірив нашийник, дав команду.
— Можна.
Пес увійшов і зупинився…
