Аліса дивилася на Ігоря широко розплющеними очима. Її губи прочинилися, але слів не знайшлося. Ігор зблід так, ніби раптом занедужав. Він вчепився в підлокітник крісла, і його кісточки стали такими ж білими, як нещодавно пальці Віри.
Вона дочитала листа.
«Прошу тебе, Вірочко: не віддавай цих грошей Ігореві. Навіть якщо він почне просити. Навіть якщо клястиметься, що все зрозумів. Навіть якщо раптом вирішить повернутися і скаже, що припустився помилки.
Він уже зробив свій вибір.
Він обрав легкість, розваги й красиву обгортку замість людини, яка була поруч із ним довгі роки. Тепер обирай ти. Живи для себе, моя хороша. Знайди дім, де тобі буде спокійно. Подорожуй. Побач світ, який стільки років минав повз тебе. Якщо серце колись захоче, зустрінь людину, яка зуміє берегти тебе по-справжньому.
Ти не стара. Ти красива. У тобі багато світла й життя, просто надто довго тебе змушували мовчати.
Ти заслуговуєш на щастя.
А Ігореві досить того, що він уже отримав. Можливо, колись це навчить його розуміти ціну любові, турботи й вірності.
Твоя мама, Олена Вікторівна.
Так, саме мама. Бо ти була мені донькою».
Віра повільно склала аркуші…
