Та зблідла.
— Пані…
— Мовчи, — різко урвала Надія.
Муна сіпнулася так, ніби її вдарили.
Аліна перевела погляд на свекруху.
— Ви знали.
Надія підвела підборіддя.
— Я знала, що ти принесеш біду в цей дім. І я не помилилася.
— Ні, — холодно промовив Хасан. — Мамо, що відбувається?
Але Надія дивилася вже не на нього, а на Саїда. І вперше за весь вечір у її очах була не злість, а тривожне благання.
— Забери папери, — тихо сказала вона синові. — Негайно.
Саїд не рушив.
І тоді Аліна зрозуміла головне: родина завмерла не тому, що вона знайшла чашку. Не тому, що відкрила листа. А тому, що під розкішшю цієї вілли, під розмовами про честь, кров і гідність ховався бруд, який хтось давно запихав у темний куток.
І саме вона — чужа слов’янська дружина, яку тут вважали слабкою й зайвою, — витягла цей бруд на світ звичайною мокрою ганчіркою.
— Я забираю це, — сказала Аліна.
— Ти нікуди не підеш, — відрізала Надія.
Аліна взяла зі стільниці браслет, стиснула його в кулаці разом із флешкою й подивилася на чоловіка.
— Ти йдеш зі мною?
Він відкрив рота, але так і не знайшов слів.
Аліна кивнула, ніби почула відповідь, і вийшла з кухні.
Прохолодний коридор, стіни, що відбивали світло, приглушені кроки — усе це здавалося чужим. У спальні вона побачила в дзеркалі бліду жінку з мокрою плямою на грудях, скуйовдженим волоссям і темними тінями під очима. На губі виднілася ранка — вона прикусила її, поки стримувалася.
Валіза стояла нагорі в гардеробній. Аліна стягла її вниз і кинула на ліжко. Руки знову затремтіли. Усередину полетіли кілька суконь, документи, ноутбук, зарядка, маленька вишита серветка, привезена з дому. На секунду вона притисла її до обличчя. Від тканини пахло шафою, милом і минулим життям.
У дверях з’явився Саїд.
— Аліно, прошу, не йди так.
Вона не обернулася.
— Як саме?
