— Я бачила проєкт для дому Рім, — сказала Надія. — Гарно.
— Дякую.
Вона помовчала, потім спитала:
— Та чашка… вона в тебе?
— Так.
Надія повільно видихнула.
— Залиш її собі. У моєму домі вона стала частиною брехні. Може, в тебе буде просто чашкою.
Аліна довго дивилася на неї.
— У мене вона і є просто чашка.
У цій короткій розмові було більше правди, ніж у всіх попередніх вибаченнях.
Увечері Аліна повернулася до своєї студії. На полиці стояли зразки тканин, біля стіни — рулони креслень, на столі — ноутбук і та сама чашка з блакитним візерунком.
Вона налила в неї чаю, сіла біля вікна й подивилася на вечірнє місто. За склом шумів Дубай — величезний, яскравий, безжальний і прекрасний. Місто, у якому вона колись відчула себе чужою. І місто, у якому все ж таки зуміла відстояти себе.
Пальцем вона повільно провела по порцеляновому краю й подумала, що справедливість рідко приходить гучно. Частіше вона починається з малого: не опустити очі, не віддати документ, зберегти запис, звернутися по допомогу, сказати “ні”, коли від тебе вимагають мовчання.
Іноді для цього потрібно зовсім небагато.
Просто закачати рукави.
І вимити підлогу так ретельно, щоб захована правда сама викотилася на світ.
