Голос був тихий, надломлений, майже чужий. Але я впізнала його відразу.
Марк.
Я мовчала.
— Кіро, це я… Марк, — прошепотів він. У голосі тремтіли сльози. — Допоможи мені. Будь ласка. Батька забрали. У нас відібрали все. Рахунки, будинки, машини. Все. Я не знаю, що робити.
Він говорив збивчиво. У його словах перемішалися страх, образа і жалюгідна спроба виправдатися. Він повторював, що був пішаком, що нічого не вирішував, що не хотів, що його змусили. Переді мною був чоловік, у якого відібрали не любов, не честь і не совість, а звичну розкіш і владу. І він навіть не розумів, наскільки потворно звучить його прохання. Він просив допомоги в тієї, кого сам збирався принизити, зламати й викинути зі свого життя.
Я слухала мовчки, дивлячись на екран, де його батька саджали в службову машину.
Коли Марк нарешті замовк, я сказала спокійно й чітко:
— Запам’ятай одну річ, Марку. Будь-яка гра колись закінчується. Особливо для тих, хто не вміє грати чесно.
Я відключила дзвінок і відразу внесла номер до чорного списку.
Двері кабінету відчинилися. На порозі з’явився батько. З його обличчя було зрозуміло, що новини він теж бачив. Він підійшов і поклав руку мені на плече.
— Хто дзвонив?
