А ми працювали.
Ми повернули контроль над компанією. Батько ніби скинув із плечей важкий камінь зради. Він наче помолодшав: знову сперечався на нарадах, пропонував сміливі рішення, укладав угоди, сміявся в коридорах із працівниками. Ми не просто втрималися — ми стали сильнішими. Для багатьох наша історія перетворилася на доказ того, що навіть проти тих, хто звик вважати себе недоторканним, можна вистояти, якщо не здаватися й не боятися правди.
Я сиділа у своєму новому кабінеті поруч із кабінетом батька й розбирала документи щодо чергового проєкту. На стіні без звуку працював новинний екран. Я підвела очі випадково — і побачила знайоме обличчя Олега Велицького.
Його виводили з будівлі суду під конвоєм. На руках були кайданки. Погляд згас, обличчя змарніло, від колишньої владності не лишилося нічого. Здавалося, та важка сила, якою він колись тиснув на всіх довкола, випарувалася, ніби її ніколи й не було. Внизу екрана біг рядок про повний арешт майна.
Я не відчула радості. Лише холодне, тихе задоволення. Справедливість нарешті дісталася тих, хто роками вважав себе недосяжним.
У цю мить задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Я кілька секунд дивилася на екран, потім відповіла.
— Так.
— Кіро…
