Життя без прикрасУ цю мить я особливо ясно побачила, чим мій батько відрізняється від них. Навіть після зради він залишився людиною. Але саме ця людяність зараз могла стати небезпечною слабкістю.
Я взяла його за руку.
— Тату, послухай мене. Вони б не пошкодували тебе ні на мить. Якби їхній план вдався, ти сидів би зараз із боргами, без компанії, без репутації й без сил. Вони знищили б нас і пішли б далі — шукати нову жертву. Такі люди самі не зупиняються. Вони не розуміють шляхетності. Вони вважають її слабкістю. Якщо ми відпустимо їх зараз, вони перечекають, зберуться й ударять знову. Ще брудніше. Ти хочеш усе життя чекати наступного удару?
Він мовчав.
— Це не помста, — продовжила я. — Це справедливість. І наша безпека. Вони мають відповісти за законом.
Батько довго дивився на мене. Потім на Данила. Потім знову на екран. Нарешті він повільно кивнув.
— Ти маєш рацію. Цілковито маєш рацію.
Я повернулася до Данила.
— Надсилай.
Він не промовив ані слова. Лише навів курсор на кнопку й натиснув. Клацання миші прозвучало в кабінеті несподівано гучно.
— Все, — сказав Данило, закриваючи ноутбук. — Тепер це вже не тільки наша історія.
Минуло три місяці.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.