— Вікторе Андрійовичу.
У цих двох словах було одразу надто багато: упізнавання, втома, страх, полегшення. Усе це майнуло на його обличчі й тут же зникло.
Віктор сказав, що хоче поговорити. Не звинувачувати. Не влаштовувати скандал. Просто поговорити.
Павло помовчав, озирнувся в квартиру й гукнув, що вийде на п’ять хвилин. Потім прикрив двері за собою.
Вони залишилися на сходовому майданчику третього поверху під мутною під’їзною лампочкою. Десь вище грюкнули двері й стихло.
Віктор спитав прямо:
— Що насправді відбувалося між тобою і Дар’єю в останні місяці перед її зникненням? Не те, що ти казав міліції. А як було.
Павло довго дивився на облуплену стіну навпроти. Потім заговорив тихо й рівно, як людина, яка давно все це пережувала, але все одно не хоче витягати назовні.
Він сказав, що був закоханий. По-справжньому. Так, як люблять у двадцять років: без міри, без гальм, без розуміння меж.
Так, він ревнував. Так, іноді зустрічав її там, де вона не чекала. Він не виправдовувався, просто визнавав факт: поводився погано.
Дар’я кілька разів казала йому про це прямо. Він обіцяв виправитися. Деякий час тримався. Потім знову зривався.
У серпні вона сказала, що хоче розійтися.
Павло просив не квапитися. Вона почекала тиждень чи два. Потім сказала остаточно.
Віктор слухав і дивився на нього. Павло говорив без спроби виглядати кращим, ніж був. І це було дивно. Люди, які двадцять років живуть під чужою підозрою, зазвичай або люто захищаються, або закриваються наглухо.
Павло не робив ні того, ні іншого.
Віктор дістав щоденник. Відкрив червневу сторінку й показав запис, де Дар’я писала, як Павло зустрів її біля школи, хоча вона не казала йому, о котрій вийде.
Павло прочитав. Обличчя майже не змінилося, тільки на вилицях виступили жовна.
— Було, — сказав він. — Пам’ятаю. Дурне було. Я вже тоді розумів. Вона розсердилася, ми посварилися, потім помирилися. Це не виправдання. Просто так було.
Віктор перегорнув сторінку й показав травневий запис перед вирваним аркушем. Там Дар’я писала, що втомлюється від його контролю й починає боятися казати, куди йде.
Павло читав довго.
Коли підвів очі, Віктор побачив у них не злість і не звичну провину. Радше горе.
— Я не знав, що вона так це сприймала, — тихо сказав Павло. — Якби знав… може, поводився б інакше. Може.
Віктор спитав, де він був того вересневого вечора. Не тому, що не знав відповіді. Він хотів почути це від нього самого, без протокольних формулювань.
Павло відповів одразу:
— У Сергія Мухіна. Сиділи до півночі, слухали музику. Він досі в сусідньому будинку живе. Можете перевірити.
Він дивився просто. Очі не бігали, руки не сіпалися.
Потім Павло додав те, чого Віктор не очікував:
— Якщо хочете шукати далі, спитайте в того, хто їй велосипед лагодив.
Віктор не відразу зрозумів.
Павло пояснив. Дар’я якось розповідала про сусіда, який допоміг їй у дворі. Але розповідала дивно: почала говорити, а потім ніби урвала себе й перевела тему. Павло тоді не надав цьому значення. Після зникнення згадав, але не знав, що з цим робити. У міліції не сказав: здавалося надто розмитим, надто незначним.
Віктор стояв на майданчику й відчував, як усередині щось повільно й неприємно зсувається.
Сусід, який лагодив велосипед.
Артем Савельєв.
Ім’я, яке він прочитав у щоденнику три дні тому в одному короткому епізоді з добрими словами й дитячою вдячністю.
Віктор сховав зошит у кишеню. Подякував Павлові сухо й коротко — більше слів не знайшлося.
Павло кивнув і взявся за дверну ручку. Уже йдучи, він зупинився і, не обертаючись, сказав:
— Я двадцять років жив із відчуттям, що все місто вважає мене винним. Звик. Але легше не стало.
Двері зачинилися.
Віктор спустився сходами й вийшов у двір. Холодне сире повітря вдарило в обличчя. Пахло мокрим листям і близькою зимою.
Він зупинився біля під’їзду, дістав щоденник і знайшов запис від 23 січня. Перечитав епізод із велосипедом. Перечитав ім’я.
Дядько Артем.
Він жив через поверх усі ці роки. Вітався щоранку. Приходив на збори з листівками в руках.
Віктор сховав зошит і пішов до машини.
Йому треба було повернутися додому й читати далі. Він уже відчував: відповідь там. Просто він ще не дійшов до потрібної сторінки.
Додому Віктор повернувся в другій половині дня. Марина була на роботі: вона працювала бухгалтеркою в міській лікарні, йшла о восьмій, поверталася близько шостої.
У нього було кілька годин тиші, і він використав їх цілком.
Він сів за кухонний стіл, відкрив зошит на липневих сторінках і читав, майже не кліпаючи. Чай вистиг недоторканий. За вікном мрячив дрібний дощ, тихо стукав по бляшаному підвіконню, і цей звук не заважав, а ніби відгороджував кухню від усього світу.
У липні Дар’я писала про літо. Як вони з Ольгою їздили велосипедами за місто й знайшли галявину біля річки, де трава стояла по пояс. Як вступ до університету здавався водночас зовсім близьким і неможливим: документи вже подано, залишилося чекати результатів.
Писала, що з Павлом вони остаточно розійшлися наприкінці червня. Перші два тижні вона сумувала, а потім перестала й сама цьому здивувалася.
Про Савельєва в липні не було нічого.
Віктор перегорнув сторінку….
