У березневих записах Дар’я вперше згадала Павла Ємельянова. Майже побіжно: Павло з паралельного класу запропонував разом піти на вечір у технікум, де буде жива музика і «всі свої». Вона писала, що не знає, чи йти, бо Павло дивний: може цілий день мовчати, а потім раптом говорити про все одразу.
Але симпатичний. І на гітарі грає добре.
Віктор пам’ятав Павла Ємельянова. Невисокий, темноволосий, завжди серйозний. Навчався в технікумі на слюсаря, був на два роки старший за Дар’ю.
Кілька разів приходив по неї додому. Дзвонив у двері, вітався з Віктором, чекав у коридорі. Марина його недолюблювала: казала, що він дивиться спідлоба й ніколи нормально не усміхається. Віктор тоді відмахувався. Хлопець як хлопець. Молоді всі такі.
Після зникнення Дар’ї міліція допитувала Павла тричі. Віктор знав це з матеріалів, які йому пізніше дали переглянути. Алібі в Павла було: того вечора він сидів у приятеля, і приятель це підтвердив.
Але приятель був його ж однокурсником. Слідчий Ларіонов тоді обережно сказав Вікторові, що алібі, підтверджене одним-єдиним другом, не найміцніше у світі.
Із кухні долинув голос Марини: вона спитала, чи буде він вечеряти.
Віктор відповів, що зараз прийде.
Він закрив зошит, поклав його на журнальний столик і підвівся. Ноги затерпли від довгого сидіння.
За вечерею вони майже не говорили. Марина розповідала про сестру, про її нову кухню, про сусідів, з якими та посварилася через місце для паркування. Віктор слухав, кивав, але думав про інше.
Про першу фразу в щоденнику.
Дар’я не стала б писати таке просто так. Вона не була людиною, яка кидає слова без сенсу. Якщо вона написала, що тато не повинен знати, значить, було щось конкретне.
Щось, відоме їй уже в січні 1998-го.
За вісім місяців до зникнення.
Марина прибрала тарілки й увімкнула телевізор. Віктор повернувся до вітальні, знову сів у крісло й узяв зошит. Марина подивилася на нього з порога, але нічого не сказала. Просто пішла до спальні.
У квітневих записах Дар’я писала про Павла вже тепліше й докладніше. Вони почали зустрічатися. Вона розповідала, як вони гуляли вздовж річки, як він говорив їй про машини і чомусь про сузір’я — дві зовсім різні теми, які в нього дивним чином складалися в одну історію.
Дар’ї подобалося, коли людина могла говорити про різне й не губитися.
Але в травні тон змінився.
Павло почав ревнувати. Спочатку до однокласника, який просто доніс їй сумку після уроків. Потім до старшого брата Ольги, який одного разу підвіз їх машиною.
Дар’я писала, що спершу їй навіть було приємно: значить, йому не все одно. Але потім приємне зникло, а залишилася втома.
Один травневий запис обривався на середині. Сторінка була вирвана дуже акуратно, майже по лінійці. Біля корінця залишилася тільки тонка смужка паперу.
Віктор провів по ній пальцем.
Дар’я сама вирвала цю сторінку вже після того, як написала. Отже, там було щось, чого вона не захотіла залишати навіть у щоденнику, який ховала від усіх.
Він закрив зошит і довго сидів у тиші. За стіною у спальні бурмотів телевізор — Марина завжди засинала під новини. У дворі грюкнули дверцята машини. Потім усе стихло.
Віктор дивився на темно-синю обкладинку й думав про те, що його донька була не лише тією усміхненою дівчинкою з фотографії, за якою він тужив двадцять років. Вона була живою, складною, справжньою. Із страхами. Із таємницями. Із вирваними сторінками.
А він, її батько, нічого цього не знав.
У понеділок вранці Віктор прокинувся раніше за будильник. Марина ще спала. Він тихо пройшов на кухню, поставив чайник і сів за стіл із зошитом.
За вікном було сіро й сиро — звичайний жовтневий ранок у їхньому місті, коли небо й земля зливаються в один похмурий колір, і вже неможливо зрозуміти, де закінчується туман і починається поганий настрій.
Він читав червневі записи.
Дар’я писала про випускні іспити, про те, як ночами зубрила біологію, як Ольга приходила з конспектами, і вони засинали просто за столом, уткнувшись у підручники. Писала, що після випускного хоче піти з класом до річки зустрічати світанок: так робили всі, це була традиція.
Писала про сукню, яку вони з Мариною вибирали тричі, бо перші дві чомусь не пасували за кольором.
Живе, звичайне життя.
І поруч із цим життям — Павло Ємельянов, який у червні вже не просто ревнував, а з’являвся там, де його не чекали. Один раз зустрів Дар’ю після школи, хоча вона не казала йому, о котрій вийде. Іншим разом подзвонив Ользі й спитав, де Дар’я, хоча Дар’я була вдома й могла сама відповісти на дзвінок.
Дар’я записала це коротко:
«Не розумію, навіщо він так робить. Мабуть, просто сумує».
Віктор дочитав червневі сторінки й закрив зошит. Налив чаю й подивився у вікно. У дворі двірник вперто зганяв мокре листя до бордюру. За такої погоди це заняття було майже безглуздим, але двірник робив свою справу з обличчям людини, яка виконує важливу місію.
Віктор думав про Євгенія Матвійовича Ларіонова.
Саме Ларіонов вів справу Дар’ї від самого початку, з того першого дня, коли Віктор прийшов у відділок і сказав, що донька не повернулася додому. Високий, сухорлявий чоловік років п’ятдесяти, зі звичкою дивитися трохи повз співрозмовника — не через неуважність, а ніби він завжди думав одразу про дві речі.
У перші місяці Віктор зустрічався з ним десятки разів. Потім рідше. Потім Ларіонов вийшов на пенсію, років вісім тому, і зв’язок урвався.
Але Віктор знав, що він і далі живе в місті. У сусідньому кварталі, в будинку із зеленими балконами біля автобусної зупинки. Якось він бачив його в продуктовому магазині: Ларіонов стояв біля каси з кошиком і виглядав майже так само, як двадцять років тому, тільки волосся стало зовсім білим.
Марина зайшла на кухню о сьомій ранку, вже вдягнена. Побачила зошит на столі, налила собі кави й сіла навпроти.
Вони трохи помовчали.
Потім Віктор сказав, що хоче з’їздити до Ларіонова.
Марина підвела очі. Не стала кричати. Не стала відмовляти. Просто спитала:
— Навіщо?
