На вулиці вже починало сутеніти, а він навіть не помітив, як минула неділя.
Він не пам’ятав, як перейшов із комірчини до вітальні. Просто в якийсь момент зрозумів, що сидить у кріслі, зошит лежить у нього на колінах, а на підлокітнику стоїть давно вистигла чашка чаю.
За вікном було темно.
Віктор увімкнув торшер, присунув його ближче й знову заглибився в читання. Дар’я вела щоденник акуратно: майже щодня, іноді через день. Записи були різні — одні займали пів сторінки, інші складалися лише з кількох рядків, ніби вона писала перед сном і вже засинала.
Але почерк залишався тим самим. Рівний, трохи нахилений ліворуч, із маленькими круглими літерами. Віктор упізнав би його серед тисячі.
Він дивився на ці літери й думав, що руки, які виводили їх, колись були теплими й живими. Що поруч, можливо, горіла настільна лампа, рипів стілець, цокав годинник на стіні — той самий, що досі висів у Дар’їній кімнаті й який Марина щороку заводила, хоча ніхто її про це не просив і ніхто вголос цього не обговорював.
У лютневих записах Дар’я багато писала про школу. Випускний рік — дивний час, коли все здається водночас і доленосним, і дріб’язковим. Вона переживала через оцінки, хоча вчилася відмінно. Засмучувалася, що на знімку для шкільної газети вийшла «так, ніби її заскочили зненацька, хоча так воно і було».
Писала, що хоче вступити до університету на біологічний факультет, але боїться сказати це вголос, щоб не наврочити. Писала про Ольгу Романенко: як вони після уроків ходили на набережну, сідали на холодні перила й бовтали ногами над водою, поки остаточно не змерзали.
Віктор читав повільно. Іноді зупинявся й дивився в одну точку, звикаючи до неможливого відчуття: його донька знову говорить із ним. Через двадцять років. Через пожовклі аркуші зошита в темно-синій обкладинці.
Це був не той біль, що розривав його в перші роки. Тепер він був іншим — тихим, важким, як мокрий одяг, який не можна зняти.
Він не почув, як відчинилися вхідні двері.
Марина з’явилася на порозі вітальні з дорожньою сумкою на плечі й пакетом із магазину в руці. Вона повернулася раніше, ніж збиралася: мабуть, сестра відпустила її в неділю ввечері, а не вранці в понеділок.
Марина побачила чоловіка в кріслі із зошитом і зупинилася. Пакет ледь помітно хитнувся в її руці.
Вона нічого не спитала одразу. Пройшла на кухню, поставила пакет на стіл, зняла куртку. Віктор чув ці звуки: шарудіння тканини, дзенькіт ключів на гачку, рипіння кватирки.
Потім Марина повернулася до вітальні й зупинилася в дверному прорізі, дивлячись на зошит.
Віктор пояснив усе коротко й спокійно. Знайшов у комірчині, коли розбирав антресоль. Це щоденник Дар’ї. Січень 1998 року. Раніше він його ніколи не бачив.
Марина підійшла ближче. Подивилася на обкладинку, потім на Віктора.
Обличчя її було важко прочитати. За двадцять років вона навчилася тримати його нерухомим щоразу, коли мова заходила про Дар’ю. Це була не байдужість і не холодність. Радше захисний шар, нарощений зусиллям волі на місці старої рани.
Вона сказала, що не хоче це читати.
Сказала рівно, без сліз і тремтіння, як повідомляють про те, що скінчився хліб або завтра буде дощ.
Вони ж домовилися жити далі. Вона намагалася двадцять років. Сьогодні втомилася з дороги. Завтра на роботу. Вона не готова знову входити в те, звідки колись ледве вибралася.
Віктор не став сперечатися.
Він розумів її не розумом, а тим внутрішнім місцем, де в двох людей, які втратили одну дитину, живе спільний біль. Вони з Мариною від самого початку горювали по-різному. Він шукав, їздив до слідчих, писав заяви, ночами перечитував матеріали справи. Вона будувала навколо себе стіну — цеглина за цеглиною, щоб не розвалитися остаточно.
Жоден спосіб не був правильним.
Обидва були єдино можливими.
Марина пішла на кухню готувати вечерю. Віктор чув, як вона відчиняє холодильник, як дзенькає сковорідка, як шумить вода. По квартирі поплив запах цибулі й розігрітої олії — звичайний домашній вечірній запах, зовсім не відповідний тому, що лежало в нього на колінах.
Він знову відкрив зошит…
