«Тато в жодному разі не повинен про це дізнатися».
Він прочитав її один раз. Потім другий. Потім третій.
Після цього Віктор повільно опустився просто на підлогу, на холодний лінолеум із розсохлимися стиками, і прихилився спиною до полиці. Табурет так і залишився стояти посеред комірчини. Лампочка над головою ще раз блимнула й нарешті загорілася рівно.
Це був щоденник Дар’ї.
Січень 1998 року. За вісім місяців до того вересневого вечора, коли вона сказала, що зайде до Ольги Романенко, вийшла з квартири, зачинила за собою двері, викликала ліфт — і зникла.
Живою її більше ніхто не бачив.
Принаймні ніхто з тих, хто потім давав свідчення.
Віктор сидів на підлозі й дивився на першу сторінку, не наважуючись одразу перегорнути аркуш. Перед ним ніби пролягла межа. По один бік залишалися двадцять років, прожиті з болем, що став звичним, як постійний гул у вухах. По другий — слова його доньки, написані за кілька місяців до її смерті. Слова, звернені не до нього, а до самої себе.
Він перегорнув сторінку.
Перші записи виявилися несподівано звичайними. Дар’я писала про школу, про контрольну з алгебри, яку написала найкраще в класі, але чомусь зовсім цьому не зраділа. Про подругу Ольгу Романенко, з якою дружила з третього класу і яка того дня лежала вдома з температурою. Про новий фільм у міському кінотеатрі, на який вона хотіла піти, але самій іти було нудно, а чекати Ольгу ще цілий тиждень.
Це були дрібні, живі думки сімнадцятирічної дівчини. Не образ із пам’яті. Не фотографія в рамці на стіні. А справжня людина — зі своїми маленькими радощами, роздратуванням, мріями й розчаруваннями.
Віктор читав і не міг зупинитися. Іноді він ловив себе на тому, що усміхається, і тут же лякався цієї усмішки, ніби вона була чимось забороненим.
На четвертій сторінці з’явився запис від 23 січня.
Дар’я писала про сусіда, Артема Савельєва, з другого поверху. Коротко, тепло й майже вдячно. У дворі в неї злетів ланцюг на велосипеді, сама вона поставити його не змогла, а дядько Артем вийшов покурити, побачив, як вона вовтузиться, і мовчки все полагодив. Потім сказав щось на кшталт: якщо знаєш як, то це справа двох хвилин.
Дар’я написала, що він хороший сусід. Не те що дід із п’ятого поверху, який вічно бурчить через шум.
Віктор опустив зошит на коліно й подивився в бік маленького вікна комірчини. Крізь шибку виднівся шматок двору: голі гілки тополь, лавка біля під’їзду, бік припаркованої машини.
Савельєв досі жив у їхньому будинку. На тому ж другому поверсі. У тій самій квартирі.
Вони віталися майже щоранку біля під’їзду. Коротко, без розмов, як вітаються люди, які живуть поруч багато років, але ніколи не стають близькими.
Після зникнення Дар’ї Савельєв приходив на збори мешканців, де вирішували, як організувати пошуки. Сидів біля стіни, мовчав, кивав. Потім допомагав клеїти оголошення на стовпах у сусідніх дворах.
Віктор сам бачив його з пачкою листівок.
Тоді він ще не розумів, що саме тримає зараз у руках. Не знав, що за вісім місяців до загибелі Дар’я вже бачила або знала щось, чого злякалася настільки, що вирішила приховати це від батька.
Перша фраза щоденника засіла в голові, як скалка. І що довше Віктор думав про неї, то сильнішим ставало відчуття: відповідь десь тут, на цих сторінках. Донька залишила йому не просто зошит. Вона залишила слід, який двадцять років лежав у темряві, на антресолі, під шаром пилу.
За вікном грюкнули двері під’їзду. Чиїсь кроки перетнули двір і стихли.
Віктор підняв зошит і перегорнув ще одну сторінку…
