Він зрозумів.
Додому вони повернулися близько полудня.
Марина одразу пішла до спальні й зачинила двері. Не зі злості. Віктор чув, що вона плаче — тихо, майже беззвучно, як плачуть люди, які давно навчилися не тривожити інших своїм горем.
Він постояв біля дверей, не знаючи, зайти чи залишити її саму.
Потім вирішив не заходити.
Іноді людині потрібно побути з болем наодинці.
Віктор сів на кухні й подзвонив Ользі Романенко.
Вона жила в тому ж місті й працювала вчителькою у школі номер три — Віктор знав це від спільних знайомих. Телефон довелося шукати через сусідку, яка колись дружила з її матір’ю.
Ольга відповіла після третього гудка.
Віктор представився.
На тому кінці запала довга пауза. Потім короткий видих.
Ольга сказала, що пам’ятає його. Звісно, пам’ятає.
Віктор пояснив: він знайшов щоденник Дар’ї. Там є запис про розмову з Ольгою. Про те, що Дар’я розповідала їй про Савельєва і свої страхи. Він хоче зустрітися.
Ольга погодилася одразу.
Без вагань.
Ніби всі ці роки чекала такого дзвінка, але не вірила, що він колись пролунає.
Вона відчинила двері за сорок хвилин. Невисока жінка трохи за сорок, із втомленими очима й короткою стрижкою. Віктор не бачив її з кінця дев’яностих. Тоді вона була підліткою, приходила до них після зникнення Дар’ї, сиділа на кухні й відповідала на запитання слідчого.
Потім перестала приходити.
Життя розійшлося в різні боки, як це зазвичай буває.
Вони сіли в маленькій вітальні. На стіні висіли дитячі малюнки — в Ольги були свої діти, судячи з усього, двоє. На підвіконні стояла фіалка в горщику.
Усе було настільки звичайним і домашнім, що майбутня розмова здавалася від цього ще важчою.
Віктор відкрив щоденник на серпневому записі й показав Ользі.
Вона взяла зошит і читала стоячи. У міру читання її обличчя змінювалося — не різко, а повільно, як небо перед дощем.
Коли закінчила, поклала зошит на стіл і не відразу підвела очі.
Потім сказала, що пам’ятає ту розмову.
Пам’ятає точно, бо згадувала її багато разів за двадцять років.
Дар’я подзвонила їй пізно ввечері, майже о десятій. Це було незвично. Говорила швидко, впівголоса, ніби боялася, що хтось почує.
Розповіла про Савельєва. Про під’їзд. Про школу в чужому районі. Про кофту.
Ольга слухала й тоді вирішила, що подруга накручує себе. Що це просто дивний сусід, не більше. Що кофта могла належати будь-кому. Що людина могла опинитися біля чужої школи з десятка причин.
І саме так вона Дар’ї й сказала.
Дар’я помовчала й відповіла, що, мабуть, Ольга має рацію.
Голос був рівний.
Ольга вирішила, що заспокоїла подругу. Поклала слухавку й пішла спати.
Вона замовкла. Дитячі малюнки на стіні дивилися кривими намальованими очима в нікуди. За вікном шуміла вулиця.
Потім Ольга сказала, що Дар’я дзвонила ще раз. Наступного дня вранці.
Сказала, що все-таки вирішила розповісти батькові. І що запише все в щоденник — на випадок, якщо щось піде не так. Просто щоб десь залишилося.
Ольга тоді не надала цим словам значення. Подумала про неприємну розмову, про скандал, про збентеження, але не про біду.
Біда прийшла за три тижні.
Віктор сидів і слухав. У якийсь момент зрозумів, що надто сильно стискає підлокітник крісла, і розтиснув пальці.
Ольга говорила далі. Тихо, рівно, як людина, яка давно все це прожила всередині, але так і не змогла відпустити.
Вона сказала, що найстрашніше не в тому, що вона не повірила. Найстрашніше — Дар’я після цього не стала наполягати.
Не подзвонила знову. Не прийшла. Не спробувала її переконати.
Просто прийняла відповідь і залишилася зі своїм страхом сама.
Віктор спитав:
— Чому, як ти думаєш?
