Віктор відчинив понівечені двері й витяг хлопця назовні. Вітька впав на коліна, благав пощадити, обіцяв гроші й негативи фотографій. Віктор дізнався, що ключі від шухляди з негативами лежать під килимком, і холоднокровно вдарив хлопця ножем у серце.
Віктор поклав тіло назад у машину, рясно облив бензином і підпалив. Полум’я спалахнуло миттєво, приховуючи всі докази й сліди. Віктор переконався, що все згоріло, і повернувся додому.
Олена нервово чекала на кухні. Він підтвердив, що живих не залишилося, обидва згоріли в машині. Олена усвідомила, що всі троє її кривдників загинули за півтора місяця.
Віктор пояснив, що офіційно це вважатиметься аварією на слизькій дорозі. Уночі він пообіцяв забрати й спалити ті самі негативи. Уранці в селі всі дізналися про згорілу службову машину.
Слідчий оглянув місце, відзначивши дивні сліди шипів, але списав усе на аквапланування й втрату керування. Батько Вітьки приїхав, мовчки постояв біля обгорілих останків і погодився з версією нещасного випадку. У селі перешіптувалися про прокляття, але ніхто не називав імені Смирнових.
Увечері Віктор сказав Олені, що все нарешті скінчено. Вона спитала, що ж буде далі. Він відповів, що вони житимуть, як раніше.
Віктор зізнався, що кошмари будуть, але він їх витримає. Олена погодилася витримати цей тягар разом із ним. 26 січня 1988 року до села приїхали слідчі з прокуратури й служби безпеки на чорному авто зі столичними номерами.
Вони розпитували Віктора про закриту справу щодо зґвалтування дружини й загибель трьох хлопців. Слідчий із держбезпеки прямо натякнув на його навички ведення прихованої війни. Віктор спокійно відповідав, що під час кожної смерті лагодив дах у тещі.
У нього було залізне алібі, підтверджене трьома сусідами й документами з місцевої ради. Слідчі ретельно перевірили алібі й за місяць закрили справу через повну відсутність доказів. Минали роки, колишня держава розпалася, а село спорожніло.
Олена викладала в новій школі в райцентрі, де діти вже не носили шкільної форми й думали про гроші. Віктор працював об’їждчиком у лісовому господарстві. Маша виросла, стала лікаркою у великому місті й приїжджала раз на рік із сім’єю.
Але вночі кошмари все ще поверталися до Віктора й Олени. Вони часто прокидалися, згадуючи кров, обличчя кривдників і старі бої. Але вони не шкодували про скоєне, твердо знаючи, що захистили сім’ю.
Вони заплатили за це спокійним сном і частиною своєї душі. Тепер вони прокидалися разом, трималися за руки й знали, що це назавжди. Питання «чи варто було?» так і залишилося висіти в повітрі, як дим від сигарети.
