— прошипів він. — Навіть якщо мене не стане, знайдуться ті, хто продовжить мою справу.
— Нехай спробують, — спокійно відповів Рашид. — Віднині цей дім житиме за законами правди.
Маліка повели. Варти зникли в алеях, ведучи людину, яка довгі роки тримала палац у кайданах страху. Коли все стихло, я вперше змогла вдихнути вільно. Напруження відступило, залишивши по собі полегшення.
Рашид опустив меч і подивився на мене. У його втомлених очах з’явився новий вираз — свобода.
— Якби не твоя сміливість, Аліно, — сказав він, — цей кошмар тривав би вічно.
— Ми впоралися разом, — відповіла я.
Попереду на нас чекали труднощі: пояснення перед радою, довгі розгляди, відновлення пам’яті про тих, чиї життя обірвалися в зачиненому крилі. Але головне вже сталося. Темрява почала розсіюватися.
Ми поверталися до палацу. На обрії займалася зоря, обіцяючи початок нового життя — без отрути, таємниць і вимушеного мовчання.
Відлуння кроків Маліка, якого вели під варту, ще довго звучало під високими склепіннями. З його відходом руйнувалася невидима стіна страху, що роками тиснула на мешканців палацу. Злочин перестав бути шепотом і став фактом.
Вранці Рашид терміново скликав радників. На світанку ми увійшли до просторої зали. Вартові внесли вилучені глечики з пошкодженими кришками. Довірений лікар показав сліди отруйної есенції, а воїни, присутні вночі біля колодязя, підтвердили: саме Малік здійснював підміну.
Кілька старійшин за звичкою спробували знову заговорити про давнє прокляття, але Рашид відразу урвав ці слова. Його голос звучав твердо й владно:
— Жодного прокляття не було. Були зрада, розважлива брехня й отрута. Від цього дня з цим покінчено…
