Радники схилили голови на знак згоди. Маліка офіційно визнали винним у державній зраді й позбавили всіх привілеїв. Вирок винесли відразу: вигнання. Пустеля рідко буває милосердною до тих, хто залишається з нею сам на сам.
Слухаючи рішення ради, я згадувала портрети в занедбаній галереї. Імена жінок, викреслені з історії, знову отримували право на існування.
Коли засідання закінчилося і зала спорожніла, Рашид підійшов до мене. У його погляді вже не було колишньої відстороненості.
— Тепер тебе ніщо не тримає, Аліно, — сказав він. — Ти вільна. Ніхто не посміє засудити тебе, якщо ти захочеш повернутися на батьківщину й забути все, що тут сталося.
Я мовчала, дивлячись крізь високі арки вікон. Над безкраїми пісками піднімалося сонце, заливаючи дюни золотим світлом. У цю мить я ясно зрозуміла: розкіш, що засліпила мене в день весілля, була лише красивою декорацією. Ілюзією, яка нічого не варта за зачиненими дверима.
— Мені не потрібна золота клітка, — відповіла я. — Але я не збираюся тікати. Я хочу залишитися тут, жити, робити власний вибір і берегти пам’ять.
Рашид уважно подивився на мене.
— Якщо ти залишишся, це має бути лише твоїм бажанням.
Я сама взяла його за руку. Його долоня була теплою й надійною — зовсім не такою, як у ту страшну першу ніч.
— Я залишаюся, — сказала я. — Не заради статусу і не заради багатства. Заради правди, за яку ми боролися.
Він міцно стиснув мої пальці. Переді мною стояв уже не холодний правитель, а близька людина, яка нарешті здобула внутрішню свободу.
За кілька тижнів двері західного крила відчинили офіційно. Сховані портрети колишніх дружин перенесли до центральної галереї палацу. Під кожним полотном я наказала вигравіювати фразу з уцілілого щоденника Олени: «Якщо я не прокинуся, нехай мій голос буде почутий».
Тепер їхні голоси звучать крізь час.
Я більше не почуваюся чужою в цьому величезному палаці. Я стала частиною нової історії — тієї, де долі вирішують не отрута, страх і таємні інтриги, а чесність, сміливість і право обирати власне життя.
