До свого єдиного сина Семен Борисович ставився не як до спадкоємця й продовжувача роду, а як до зручної, покірної і, головне, дармової робочої сили. Він вимагав від Іллі неможливого, змушував працювати від темна до темна, не даючи ані хвилини перепочинку.
Хвалив він сина вкрай рідко, крізь зуби, наче роблячи величезну ласку, зате карав — рублем, криком, а в юності й важким кулаком — часто, витончено й із якимось садистським задоволенням.
За це безкінечне приниження Ілля батька люто, в глибині душі, ненавидів, до тремтіння в колінах боявся, але перечити не смів ніколи. Волю молодого чоловіка було зламано ще в дитинстві, розтоптано важкими чобітьми батьківського авторитету, і тепер він просто плив за течією, безропотно зносячи всі знущання й сприймаючи їх як неминучу, потворну норму життя.
Молода, вродлива, з розкішною косою русявого волосся й переляканими очима дружина сина майже відразу припала до душі Семенові Борисовичу. У її покірності, прищепленій тіткою, у її тихому голосі й вродженій лагідності він побачив щось принадне, те, що захотілося підкорити, зламати, привласнити собі.
Спершу, в перші місяці спільного життя під одним дахом, свекор поводився цілком пристойно, виявляючи Катерині лише позірно невинні знаки уваги, які можна було списати на родинну прихильність.
То дрібничку якусь із міського ярмарку привезе й подарує — квітчасту хустку, гарну заколку, коробку дорогих цукерок; то раптом несподівано похвалить її куховарство за спільним столом, голосно прицмокуючи й задоволено мружачись; то кине мимохідь черговий комплімент її зовнішності чи охайності.
Катя, зовсім не розбещена чоловічою увагою й добрими словами, страшенно ніяковіла, заливаючись густим рум’янцем аж до коренів волосся. Але в глибині душі їй навіть було приємно, що суворий Семен Борисович, якого всі так бояться, так добре, по-доброму до неї ставиться. Вона щиро вірила, що знайшла в його особі суворого, але справедливого батька, якого в неї ніколи не було…
