Однак із часом, у міру того як Катя обживалася в домі, правда почала відкриватися з лячного боку. Компліменти свекра ставали дедалі відвертішими, його погляди — важкими, липкими, роздягаючими, а випадкові доторки в тісних коридорах дому — надто частими й довгими, щоб вважати їх простою випадковістю.
Катя раз у раз червоніла від сорому й ніяковості, зовсім не знаючи, як реагувати на таку дивну, двозначну похвалу й ці масні погляди. Вона постійно кидала відчайдушні, сповнені прихованого благання погляди на чоловіка, який сидів за тим самим столом, шукаючи в того захисту, підтримки, бодай якогось розуміння того, що відбувається.
Але все було марно. Ілля, втомлений після важкого дня в полі, мовчки жував свою вечерю, втупившись поглядом у тарілку, і ніби зовсім не знаходив у сальному поводженні батька нічого дивного чи негідного.
А радше, думала Катя з наростаючим відчаєм, він просто не вмів, не міг знайти в собі сили висловити своє невдоволення. Він звик із найранішого дитинства до одного непорушного закону цієї ферми: батько завжди, за будь-яких обставин правий і робить те, що захоче, і ніхто не має права його засуджувати чи зупиняти.
Свекор же, маючи звіряче чуття, чудово зчитував цю покірність сина, відчуваючи свою абсолютну, нічим не обмежену безкарність, і день у день, тиждень у тиждень дедалі більше нахабнів, звужуючи кола навколо своєї жертви.
Одного разу, теплого літнього вечора, важко ступаючи своїми величезними чобітьми, він увійшов до кухні, де Катя, стоячи спиною до дверей, мила посуд і готувала вечерю для чоловіків, що повернулися з поля.
Підійшовши майже впритул, так, що вона відчула жар його тіла, він грайливо, але з лячною силою ляснув невістку широкою долонею нижче спини, змусивши її від несподіванки випустити з рук тарілку, яка з жалібним дзвоном розбилася об дерев’яну підлогу, і самовдоволено заявив:
— Хороша ти дівка, Катю! Справна, хазяйновита, дивитися любо-дорого. Мій син, ота розмазня, такого скарбу точно недостойний. Що ти взагалі в ньому знайшла? Ні статі, ні характеру, одна назва, що мужик.
— Тобі б, такій красуні, до справжнього чоловіка придивитися, щоб як за кам’яною стіною бути, щоб у золоті ходити. Наприклад, до мене придивися. Я мужик у самому соку, сили неміряно, та й у грошах не скривджу. Ти подумай, Катрусю, над моєю пропозицією, добре подумай, — Семен Борисович грайливо й водночас загрозливо всміхнувся, оголивши міцні, трохи пожовклі від тютюну зуби, і, не поспішаючи, вийшов із кухні, залишивши Катю тремтіти над уламками тарілки.
Катя тоді зайшлася від німого обурення, горло перехопило спазмом. Вона розтулила рота, хотіла крикнути йому навздогін щось різке, образливе, поставити нахабу на місце… Але потрібні, влучні слова, як на зло, не спадали на думку, думки плуталися від страху й шоку…
