Мені ось чисто по-людськи цікаво… — нервово тереблячи ґудзик на кофті, пробурмотіла приголомшена Катя. — Адже не міг же такий здоровий, дужий чоловік від простої спраги й голоду всього за кілька днів у підвалі померти… Люди тижнями без їжі живуть.
— Та хто ж його тепер розбере. Може, в темряві оступився й шию собі скрутив, коли по сходах вибратися намагався. Може, від страху й злості з його хворим серцем напад стався, мотор не витримав… А може, і те й інше разом навалилося!
Знаєш, Катю, та яка тепер узагалі різниця, від чого він здох! Туди йому й дорога! Так йому, старому кобелю, і треба! Заслужив! — Ілля з неприхованим роздратуванням і полегшенням, наче закриваючи страшну сторінку їхнього життя, з силою захлопнув важку кришку льоху, здіймаючи хмарку віковічного пилу.
— Ходімо швидше до машини, Машку маленьку обережно в тепле ліжко перенесемо, нехай спить, а потім одразу в місто зателефонуємо й викличемо швидку допомогу та поліцію! Треба ж за законом офіційно засвідчити, що батько мертвий, і починати похорон готувати.
На похороні Семена Борисовича, попри його багатство й вплив в окрузі, людей на місцевому цвинтарі було на диво мало. Стояла промозкла, сіра погода, накрапав дрібний, холодний осінній дощ.
Окрім їхньої маленької родини, що стояла на краю свіжовикопаної могили під чорними парасолями, прийшло ще лише кілька людей — пара далеких родичів та кілька старих знайомих, які стояли осторонь із похмурими обличчями. Працівники ферми й зовсім не з’явилися, пославшись на зайнятість…
