У дзвінкій, напруженій тиші, яку порушував лише скрип дощок під їхніми ногами, подружжя увійшло до передпокою й зупинилося посеред розгромленої кухні, де й досі валялися перекинуті стільці.
Ілля, ковтнувши клубок у горлі, обережно став навколішки, нахилився й щільно притулився вухом до холодного дерева дубової кришки льоху. Він затримав подих, дослухаючись. Зсередини, з глибокого підземелля, не долинало абсолютно жодного звуку — ні стогону, ні шереху, ні дихання. Мертва тиша.
— Відчиняй же швидше, не тягни! — уривчасто, з жахом і нетерпінням видихнула Катя, стоячи за його спиною.
Ілля тремтячими від напруження руками з зусиллям відсунув заіржавілий засув і з гучним стуком відкинув важку кришку назад. Із відкритої пащі підвалу повіяло могильним холодом і затхлістю. Катя мовчки, намагаючись не дивитися вниз, уже простягала чоловікові ввімкнений ліхтарик. Ілля спрямував яскравий промінь світла в морок підземелля.
Семен Борисович був абсолютно, безповоротно мертвий. Яскраве, біле світло потужного ліхтаря безжально висвітлило завмерле в дивній, неприродно вигнутій, незручній позі на земляній підлозі грузьке тіло старого і його широко розплющені, заскляклі, втуплені в абсолютне нікуди мертві очі, в яких застиг останній, передсмертний жах.
— Коли приїде поліція і лікарі питатимуть нас, як він помер, ми всім скажемо одне й те саме: що поняття не маємо, що сталося. Нас удома не було, ми в гостях у родичів у селі були всі ці дні, відпочивали! Ясно тобі? Приїхали — а він уже того… — насилу струшуючи з себе моторошне заціпеніння й відвертаючись від страшної картини, глухо, але твердо промовив Ілля, дивлячись дружині просто в очі.
— Зрозуміло… А як він усе-таки помер насправді, Ілюшо?
