— Виходить, що так, — незворушно кивнув Максим.
Омар єхидно всміхнувся:
— Вибір, гідний захоплення.
— Мій вибір завжди залишається тільки моїм, — відкарбувала Аміра, ставлячи крапку в діалозі.
Напруга на прийомі була така, що її можна було різати ножем. Один із великих акціонерів холдингу, сивочолий араб, із фальшивою ввічливістю звернувся до Максима:
— Перепрошую мою цікавість, молодий чоловіче. Давно ви знайомі з пані Аль-Файєд?
— Цілком достатньо, щоб ухвалити зважене рішення, — парирував Максим, розуміючи, що його промацують на предмет слабкостей.
Коли гості почали роз’їжджатися, Омар перехопив Максима на виході до басейну.
— Щиро віриш, що витяг щасливий квиток, іноземцю? — прошипів він.
— Я вступив у законний шлюб.
— Закон в Еміратах — це пластилін. Особливо в руках тих, хто вміє ліпити, — процідив Омар.
Максим ступив до нього впритул, так, що той мимоволі відсахнувся.
— Я не з того тіста, з якого можна щось виліпити.
Омар злобно блиснув очима й пішов.
Коли вілла спорожніла й слуги прибрали сліди прийому, Аміра виглядала цілковито виснаженою.
— Вони в люті, — констатував Максим.
— Ще б пак, — видихнула вона. — Ми зрівняли з землею весь їхній картковий будиночок.
— Який будиночок?
Вона підняла на нього втомлений погляд:
— Скоро ти все дізнаєшся.
Ця фраза прозвучала моторошно.
Ближче до півночі Тарік провів Максима до їхньої спільної, подружньої спальні. Масштаби кімнати вражали: височенні стелі, важкі оксамитові портьєри, гігантське ліжко під балдахіном. У дальньому кутку був дбайливо застелений широкий диван — спальне місце Максима. Він завмер посеред цієї пишноти, почуваючись статистом в абсурдному театрі. Шлюб без дотиків. Фікція, оформлена золотою печаткою. Аміра вже лежала на ліжку, вкрита шовковим пледом. Інвалідний візок сиротливо стояв поруч.
— Не соромся, Максиме. Почувайся як удома, — тихо сказала вона. — Ми з тобою люди дорослі й знаємо правила гри.
— Знаємо, — глухо відгукнувся він.
Він, не роздягаючись, ліг на диван і втупився в розписану стелю. Тиша в спальні була абсолютною. На годиннику була початок другої, коли до його слуху долинув дивний, ледь вловимий шерех. Максим вирішив, що йому здалося, але звук повторився. Він прочинив одне око й остовпів.
Аміра Аль-Файєд повільно, без жодного стогону чи ривка відкинула шовковий плед. Вона граційно спустила ноги на пухнастий килим, сперлася руками об матрац і плавно, впевнено підвелася на повен зріст. Без тростини. Без підтримки. Без тремтіння в ногах. Максим перестав дихати. Усередині нього вибухнула бомба.
Аміра безшумно підійшла до масивних дверей, двічі повернула ключ у замковій шпарині, клацнула засувкою, розвернулася й підійшла до дивана.
— Максиме, — промовила вона.
Її голос зазнав фантастичної метаморфози. Зникли старечі хрипи, пропала слабкість. Звучав владний, глибокий, сповнений енергії голос жінки, звиклої наказувати.
— Я знаю, що ти не спиш.
Максим рвучко сів на дивані. Жінка, яку він довгі пів року на руках пересаджував в інвалідний візок, яку возив по клініках, стояла перед ним пряма, як струна. Тієї секунди до нього дійшов увесь чудовиський масштаб розіграної партії. Мисливцем тут був зовсім не він. І його фіктивний шлюб заради порятунку батьківського дому був лише пішаком у грандіозній багатоходівці, правил якої йому ніхто не пояснив.
Максим сидів на краю дивана, не в змозі відірвати приголомшеного погляду від Амири. Вона стояла перед ним, розправивши плечі, без найменшого натяку на неміч чи тремор. Уся її постава випромінювала колосальну внутрішню силу й непохитний контроль. У нього навіть не виникло паніки — тільки кристально чисте, концентроване потрясіння.
— Ви… — він спробував сформулювати запитання, але горло пересохло.
Аміра неспішно підійшла до свого інвалідного візка й витончено провела рукою по металевому підлокітнику.
— Чудовий театральний реквізит, чи не так? — з легкою іронією промовила вона своїм справжнім, звучним голосом.
— Пів року… — видихнув Максим, збираючи думки докупи. — Ви весь цей час могли нормально ходити?
— Звісно.
Повітря в спальні стало щільним і важким. Максим повільно підвівся на ноги.
— Навіщо весь цей цирк?
Вона зустріла його погляд без тіні каяття.
— Тому що демонстрація слабкості — це найкращий у світі камуфляж.
Він із силою потер обличчя долонями, намагаючись перетравити інформацію.
— Ви водили за ніс абсолютно всіх?
— Не всіх, — м’яко поправила вона. — Тільки тих, хто планував закопати мене живцем.
Вона зробила кілька вільних кроків по килиму, ніби насолоджуючись можливістю рухатися без свідків.
— Трохи більше року тому мої люди перехопили інформацію про плани Омара й Зейда, — почала свою розповідь Аміра. — Вони запустили маховик підготовки документів про визнання мене недієздатною у зв’язку з деменцією. Були підкуплені провідні психіатри, підготовлені липові медичні висновки, найняті безпринципні адвокати. Капкан був майже готовий клацнути.
Максим слухав, не перебиваючи.
— Їхня мета примітивна й стара як світ, — провадила Аміра. — Усунути мене від управління й отримати тотальний контроль над холдингом, трастовим фондом і всією нерухомістю ще за мого життя.
— І ви вирішили прикинутися паралізованою старою? — спитав він.
— Саме так. Якщо ці стерв’ятники жадають бачити мене безпорадною руїною — я подарую їм це задоволення. Якщо вони чекають, що я почну припускатися помилок через слабкість — я блискуче зіграю цю роль.
Вона підійшла до нього майже впритул.
— Увесь цей рік моя секретна служба по крихті збирала залізобетонні докази їхньої вини. Чорні транзакції, листування з лікарями, записи таємних переговорів. Але для фінального удару мені був життєво необхідний союзник.
Максим гірко, безрадісно всміхнувся:
— Союзник? Ви хочете сказати, що ви мене тестували?
— Так, — не стала заперечувати Аміра. — Із першої секунди твоєї появи на віллі.
Лють спалахнула в ньому, як сухий порох.
— Отже, вся ця історія з ювелірним магазином, із довірливими розмовами — це був кастинг?!
— Я навмисне залишала в салоні автомобіля великі суми готівки, — холоднокровно перелічувала вона. — Я наказувала бухгалтерії помилково переказувати на твою картку зайві тисячі доларів. Я давала тобі сотні можливостей украсти, збрехати, скористатися моїм «поганим» самопочуттям.
Максим згадав, як повертав Ясмін «помилковий» переказ, вирішивши, що це збій у банку.
— І ви влаштували за мною стеження?
— За тобою спостерігали Тарік, система відеонагляду й мої аналітики.
— Ви читали мої переписки із сестрою?! — він ступив до неї, забувши про субординацію.
— Ні, — вона похитала головою. — Особисте життя мене не цікавить. Ми відстежували лише твої фінансові транзакції до Зарічного.
Він до хрускоту стиснув щелепи.
— Ви використали мене втемну. Як річ.
Вона не відвела погляду.
— Я запропонувала тобі чисту комерційну угоду. Ти погодився на неї абсолютно добровільно. Ніхто не приставляв пістолет до твоєї скроні.
Це був удар нижче пояса, але гранично чесний. Максим відвернувся й втупився в темне вікно.
— А якби я послав вас до біса й звільнився?
