Аліна важко зітхнула в слухавку:
— Так. Надіслали офіційний папір. Якщо до кінця кварталу не внесемо основну частину боргу, вони пришлють оцінювачів. Дім пустять з молотка.
Слова вдарили навідліг.
— Мама в курсі?
— У курсі. П’є корвалол і вдає, що все обійдеться. Максе, мені страшно.
Він заплющив очі до кольорових кіл перед очима.
— Алін… послухай. Якби в мене з’явився шанс просто завтра закрити весь кредит цілком, махом… Що б ти сказала?
— Який ще шанс? — миттєво напружилася вона. — Максе, ти в що вліз?!
— Ні в що. Це гіпотетично.
— Якщо гіпотетично… — вона шморгнула носом. — Якщо заради цього тобі не доведеться вбивати, красти чи ламати себе через коліно — роби це. Нам не цей клятий дім потрібен, розумієш? Нам потрібен ти! Живий і вільний!
Її слова стали останньою краплею, що переважила шальки терезів.
— Я тебе почув, Алін, — хрипко відповів він.
— Тільки не нароби дурниць, благаю!
— Постараюся.
Вимкнувши зв’язок, він довго дивився в одну точку. «Якщо не ламаєш себе через коліно». А ламає чи ні? Аміра не вимагає від нього вистав із поцілунками. Це чиста комерція.
Уранці Максим виглядав лякаюче спокійним. Він знайшов Таріка й попросив організувати зустріч із господинею. Його провели до робочого кабінету Амири — того самого, на нейтральній території, де обговорювалися лише справи. Аміра сиділа за масивним столом. Крісло тихо рипнуло, коли вона розвернулася до нього.
— Твоє рішення? — спитала вона без зайвих прелюдій.
Максим набрав у легені побільше повітря:
— Так.
Вона навіть оком не моргнула.
— І?
Він витримав її фірмову паузу.
— Я приймаю ваші умови.
Тиша в кабінеті стала відчутною.
— Але в мене є зустрічна вимога, — жорстко додав він.
У її очах спалахнув вогник поваги.
— Озвучуй.
— Жодної брехні між нами. Ми обоє чудово розуміємо суть цієї угоди. Жодних ігор у почуття перед прислугою чи кимось іще. Я не вдаю із себе закоханого юнака, ви не чекаєте від мене емоцій. Усе максимально цинічно й прозоро.
Вона довго дивилася на нього, зчепивши пальці в замок.
— Боїшся прив’язатися до мене, Максиме? — раптом із м’якою іронією спитала вона.
— Боюся втратити повагу до себе, — парирував він.
Аміра задоволено кивнула.
— Приймається. Чесність — це єдина валюта, яку я по-справжньому ціную. По руках, Максиме Сергійовичу.
Почувши своє по батькові з її вуст, він ледь помітно здригнувся.
— Мої юристи підготують драфт контракту до вечора, — перейшла вона на діловий тон. — Транш на рахунок твого батька буде відправлено за годину після того, як чорнило на папері висохне. Без затримок і прихованих умов.
Він коротко кивнув.
— І ще одне, Максиме, — зупинила вона його біля дверей. — Ілюзій бути не повинно. Щойно ми розпишемося, Омар і Зейд оголосять тобі війну на знищення. Вони ритимуть землю носом.
— Я не з лякливого десятка.
Кутики її губ знову здригнулися.
— Я це вже зрозуміла.
Процедура підписання шлюбного контракту відбувалася в присутності двох високооплачуваних адвокатів. Договір являв собою грубезний том, списаний юридичними термінами. У ньому скрупульозно прописувався кожен нюанс: права на активи, режим секретності, гарантії безпеки, умови спадкування. Максим вчитувався в кожен рядок, відмовляючись підписувати не дивлячись. Коли він нарешті поставив розмашистий підпис на останньому аркуші, його рука була тверда, як камінь. Але всередині утворилася дивна порожнеча: він переступив невидимий Рубікон. Водій Максим Воронцов зник. З’явився офіційний чоловік мільярдерки Амири Аль-Файєд.
Того ж вечора телефон дзенькнув від вхідного повідомлення. Аліна: «Макс, гроші впали на рахунок. Це не помилка? Що ти накоїв?!». Він довго добирав слова. Зрештою надіслав коротке: «Потім усе поясню. Завтра йдете в банк закривати заставу. Дім наш». За десять хвилин пролунав дзвінок від матері. Вона плакала вголос:
— Синочку, рідний… звідки такі гроші?
Він заплющив очі, почуваючись останнім брехуном.
— Премія, мамо. Великий контракт у шефа. Просто робота.
Вона схлипнула.
— Ти там хоч щасливий, сину? — її запитання вдарило в саме серце.
— Я роблю те, що має робити чоловік, мамо.
— Плювати на гроші, Максиме. Бережи себе.
Коли він поклав слухавку, то вийшов у сад, щоб вдихнути свіжого повітря. Ніч опустилася на Дубай. Теплий бриз ворушив пальмове листя. На терасі сиділа Аміра.
— Транш пройшов? — діловито поцікавилася вона.
— Так. Гроші в них.
— Чудово. Перший етап плану реалізовано.
Він подивився на неї зовсім новим поглядом. Тепер їх пов’язував не просто контракт найму. Вони стали спільниками. Співучасниками.
— Коли сама церемонія? — спитав він.
— Дуже скоро, — її голос пролунав глухо. — Надто скоро.
І в цій фразі Максим уловив приховану тривогу. Справжнє пекло тільки починалося.
Сама процедура одруження минула буденно, без найменшого натяку на урочистість. Ні маршу Мендельсона, ні весільної сукні, ні бризок шампанського. Похмурий кабінет нотаріуса, двоє безликих свідків, адвокати. Максим убрався в строгий, ідеально скроєний темний костюм, який Тарік орендував для нього в найкращому бутіку міста. Дорога італійська вовна сковувала рухи, змушуючи почуватися перевдягненою лялькою. Аміра обрала елегантну темно-синю сукню, додавши до образу лише нитку великого перлів. Інвалідний візок, у якому вона сиділа, вносив у картину абсурдний контраст. Коли нотаріус монотонним голосом зачитав формальні клятви й попросив поставити підписи, всередині Максима ніби зачинилися сталеві двері. Шляху назад більше не існувало.
Чутки в діловому світі Дубая розлітаються швидше за лісові пожежі. Аміра не стала ховатися. Уже наступного вечора вона організувала на віллі грандіозний світський прийом. Це було не свято на честь молодят, а розрахункова, агресивна демонстрація сили.
— Нехай усі побачать це на власні очі, — холодно пояснила вона Максимові. — Краще я кину їм кістку зараз, ніж дозволю шепотітися за спиною.
Величезна вітальня наповнилася вершками місцевого суспільства. Діаманти сліпили очі, дорогий парфум змішувався в задушливу хмару, дзвін келихів перекривав тиху живу музику. Максим невідступно стояв за спинкою крісла Амири, шкірою відчуваючи спрямовані на нього десятки пропалюючих поглядів. «Це той самий росіянин?», «Звичайний водій?», «Яка нахабність!» — долітали до нього уривки отруйного шепоту. Він тримав обличчя, відповідав на рідкісні запитання односкладово й чемно. Його холоднокровність і небагатослівність спрацювали в плюс: у ньому не було метушливості альфонса, який дорвався до годівниці.
Омар і Зейд з’явилися ближче до кінця прийому. Омар натягнув на обличчя свою фірмову пластикову усмішку, а от Зейд навіть не намагався приховати клекітливої люті.
— Дорога тітонько, дозвольте принести наші щирі вітання, — проспівав Омар, схиляючись над її рукою. — Який… нетривіальний хід.
— Життя взагалі сповнене сюрпризів, Омаре, — парирувала Аміра.
Зейд уп’явся ненависним поглядом у Максима.
— Отже, ми тепер одна велика дружна родина?
