Він напружився, вчепившись у кермо.
— Намагаюся нічого не проґавити, пані.
— Це похвально, — повільно промовила вона. — Але запам’ятай одне золоте правило: далеко не все, що потрапляє в поле твого зору, треба намагатися осмислити просто зараз.
Це був прямий наказ забути про нічний інцидент.
Удень, коли вони повернулися до особняка, вона попросила його затриматися у вітальні. Він допоміг їй перебратися в улюблене крісло біля вікна.
— Скажи мені чесно, ти боїшся моїх племінників? — спитала вона в лоб.
— Ні, — щиро відповів він.
— І чудово. Страх робить людину передбачуваною. А в моїй партії мені потрібні люди, чиї ходи неможливо прорахувати.
Він насупив брови:
— Я не шахова фігура. Я ваш водій.
Вона окинула його довгим, вивчальним поглядом.
— У цьому особняку, Максиме, ніхто не буває «просто» водієм чи «просто» секретарем.
Слова Амири крутилися в його голові до глибокої ночі. Він заплющував очі й бачив Зарічне. Матір, батька, клятий борг. Як же все там було просто, зрозуміло й прозоро порівняно з цим зміїним кублом! Але найстрашнішим було інше: Аміра явно готувалася до війни на знищення. І він спинним мозком відчував, що день, коли йому доведеться обирати бік барикад, невблаганно наближається.
Минуло ще кілька тижнів, і Максим звик до нового відліку часу. У Дубаї дні вимірювалися не числами в календарі, а сумами, які він регулярно переказував на рахунок батька в Зарічне. Кредит танув. Дзвінки зі служби стягнення припинилися. Голос матері телефоном звучав бадьоріше, а батько одного разу дозволив собі рідкісну похвалу: «Витягнемо, сину. Землю не віддамо». Ця думка була єдиним рятівним кругом Максима.
Але всередині вілли пружина стискалася дедалі сильніше. Омар і Зейд тепер з’являлися без попередження. Їхні візити нагадували нальоти стерв’ятників. Омар перестав зображати люблячого родича, а Зейд дивився на Максима виключно як на прикру перешкоду, що плутається під ногами.
Одного вечора, після виснажливої багатогодинної наради з адвокатами, Аміра викликала Максима.
— Сьогодні ти вечеряєш у моїй компанії, — безапеляційно заявила вона.
Він вирішив, що недочув.
— Перепрошую, пані?
— За моїм столом. Як гість, — рівним тоном уточнила вона.
Він переступив з ноги на ногу, почуваючись абсолютно не у своїй тарілці.
— Але… я лише найманий працівник.
— Тільки не сьогодні, — її голос не терпів заперечень.
Мала їдальня була освітлена м’яким світлом торшерів. Із прихованих динаміків лилася ненав’язлива інструментальна музика. Тарік сервірував стіл на дві персони й безшумно зник. Максим опустився на стілець навпроти Амири, намагаючись не робити незграбних рухів.
— Як ти гадаєш, Максиме, скільки років мого життя пішло на створення цієї імперії? — почала вона здалеку.
— Не маю уявлення.
— Сорок років. — У її голосі не було марнославства, лише гола констатація факту. — Я вийшла заміж у тридцять. Мій чоловік був старший на п’ятнадцять років. Людина залізної волі, геніальний комерсант, який не знав жалю ні до конкурентів, ні до себе. Ми будували холдинг пліч-о-пліч. У нас не було часу на дітей, на відпустки, на банальну сентиментальність.
Вона зробила маленький ковток мінеральної води.
— Вісім років тому його серце не витримало. Обширний інфаркт. І тієї ж ночі, за клацанням пальців, для всіх цих акул бізнесу я перетворилася на «божевільну стару». Мої племінники, які до того роками не згадували про моє існування, тут же виникли на порозі. Раптова, всепоглинальна любов і турбота. Вони сплять і бачать, як би усунути мене від справ. Переконують усіх, що я вижила з розуму й мені час у хоспіс.
Максим слухав, затамувавши подих.
— Але я не збожеволіла, — провадила вона, і її очі блиснули сталлю. — Я просто фізично постаріла. А це, погодься, різні речі.
— Ви їм зовсім не довіряєте? — обережно спитав він.
Аміра гірко всміхнулася:
— Довіра у великому бізнесі, Максиме, — це неприпустима розкіш. Її не існує в природі.
Вона відсунула тарілку й подивилася на нього впритул.
— Мені терміново потрібен чоловік.
Фраза впала на стіл важким каменем. Максим нерозуміюче насупився.
— Я не дочув?
— Чоловік, — роздільно повторила вона. — Офіційний, зареєстрований чоловік. Із детальним шлюбним контрактом. Із правом підпису й юридичним статусом мого найближчого родича.
Максим відчув, як по спині поповз крижаний піт.
— Для чого вам це? — вичавив він.
— За законами шаріату й місцевим законодавством, статус заміжньої жінки кардинально змінює справу. За наявності живого чоловіка мої стерв’ятники не зможуть ініціювати процедуру визнання мене недієздатною без твоєї прямої письмової згоди. Вони втратять можливість заблокувати мої рахунки чи перехопити управління холдингом. Інститут шлюбу захищає мої активи надійніше за будь-яку армію юристів.
Вона говорила про це як про купівлю нової машини — сухо, ділово, оперуючи фактами.
— Тобто ви пропонуєте мені… угоду?
Він відмовлявся вірити в реальність того, що відбувається.
— Саме так.
Повисла дзвінка, тиснуча на барабанні перетинки тиша.
— Не плекай ілюзій, Максиме. Про кохання тут не йдеться. Це взаємовигідний комерційний контракт. Ти негайно отримуєш на свій рахунок суму, яка перекриє всі борги твоєї родини з лишком. А після моєї смерті — солідну частку в трастовому фонді, розмір якої ми зафіксуємо на папері.
Максим мовчав, перетравлюючи почуте.
— Я придивлялася до тебе всі ці пів року, — голос Амири пом’якшав. — Ти чесний до кісток. Ти не вкрав ані цента, коли я навмисне залишала гроші на видноті. Ти не лізеш у чужі справи. І найголовніше — у тебе є вагома, залізобетонна причина піти на це.
Він інстинктивно стиснув кулаки під скатертиною.
— Ви копали під мене?
— Кредит. Пухлина матері. Застава на будинок. Я знаю все.
Хвиля пекучого сорому змішалася з нападом люті.
— Ви встановили за мною стеження?!
— Я провела стандартну перевірку служби безпеки. Це бізнес, Максиме.
Він різко схопився, мало не перекинувши важкий стілець, і метнувся до панорамного вікна. За склом плескалася безтурботна нічна затока, відбиваючи вогні розкішних яхт. Одружитися із сімдесятирічною вдовою. Продати себе за контрактом. Це звучало дико, брудно, неприродно. Але тут же перед внутрішнім зором постала мати в старому халаті, яка простягає йому конверт. Батько, що ховає очі. Слово «вилучення». Борг. Дім.
Він повільно обернувся. Аміра сиділа спокійно, не намагаючись тиснути чи квапити його.
— Я не вимагаю відповіді цієї ж миті, — сказала вона. — Але пісочний годинник уже перевернуто.
Він глухо ковтнув.
— Мені треба все обміркувати.
— Звісно, — кивнула вона. — Але запам’ятай одну річ: іноді рішення, які на перший погляд здаються брудними, рятують щось по-справжньому чисте.
Ця фраза вдарила його під дих. Максим мовчки покинув їдальню й пішов до себе. Голова розколювалася. Він прилетів сюди крутити кермо й чесно заробити гроші. Але доля-насмішниця поставила його перед вибором, який назавжди змінить його життя.
Тієї ночі сон так і не прийшов. Максим не вмикав світла, годинами ходячи кімнатою від стіни до стіни. Відблиски вуличних ліхтарів вихоплювали з темряви контури меблів. «Мені потрібен чоловік». Голос Амири намертво врізався в мозок. Він намагався розкласти все по поличках, увімкнути холодну, чоловічу логіку. «Це просто бізнес. Ніхто нікого не обманює. Усе прозоро. Договір. Права. Обов’язки. Гроші врятують матір. Дім залишиться в батька». Але душа рвалася на частини. Шлюб із літньою жінкою. Навіть заради родини. Навіть як фікція. Це ламало всі його внутрішні установки.
Якщо він відповість відмовою — що на нього чекає? Повернення до статусу водія. Зарплата хороша, але щоб виплатити сорок тисяч із відсотками, підуть роки. Банкіри в Зарічному стільки чекати не стануть. Вони викинуть його родину на вулицю.
Він сів на зім’яте ліжко й дістав смартфон. Довго гіпнотизував темний екран, потім знайшов у контактах сестру. Аліна відповіла після першого ж гудка, ніби сиділа й чекала.
— Максе? Ти чого не спиш? У вас же глибока ніч, — її голос тремтів від тривоги.
— Не спиться, Алін.
— Мені теж.
Він витримав паузу, збираючись із духом.
— Із банку дзвонили?
