— Дуже сильної, — з гордістю відповів Максим. — Це зараз хвороба зробила її слабкою.
Вона повільно кивнула, не розплющуючи очей.
— По-справжньому сильні люди завжди воліють страждати мовчки.
У її інтонації прослизнув глибоко захований особистий біль. Заводячи двигун, Максим кинув на неї погляд і помітив, як загострилися її риси, видавши колосальну втому. Йому шалено захотілося спитати, чи боляче їй зараз, але субординація втримала язик за зубами.
Дні складалися в тижні, тижні — в місяці. Максим ловив себе на тому, що його ставлення до Амири трансформувалося. Вона перестала бути просто джерелом доходу, ставши для нього живою людиною з важкою історією. Але атмосфера на віллі ставала дедалі гнітючішою. Замкнене крило другого поверху залишалося сліпою зоною. Якось пізно ввечері, проходячи коридором, Максим уловив дивні звуки з-за дубових дверей: ритмічне дзижчання сканерів, клацання клавіатур, приглушені, напружені голоси, що вели переговори. За кілька хвилин двері прочинилися, і в коридор вислизнула Ясмін. Помітивши Максима, вона миттєво перетворилася на крижану статую.
— Це закрита службова територія. Ваша присутність тут небажана, — процідила вона.
Він мовчки розвернувся й пішов.
Того ж вечора на віллу знову нагрянули Омар і Зейд. Цього разу вони навіть не намагалися натягнути чергові усмішки. Максим відімкнув їм двері. Омар, проходячи повз, навмисне зупинився й уп’явся в нього поглядом.
— Як служба, іноземцю? — кинув він ідеальною російською.
Максим і м’язом не ворухнув.
— Служба йде нормально. Без пригод.
Зейд криво всміхнувся:
— Побачимо, надовго тебе вистачить.
Максим мовчки відступив убік, дозволяючи їм пройти до вітальні.
За кілька хвилин з-за напівпричинених дверей долинули крики. Розмова миттєво перейшла небезпечну межу.
— Тітонько, це переходить усі межі розумного! — голос Зейда зривався на вереск. — Ви ставите під удар майбутнє всього холдингу!
— Я думаю про холдинг більше, ніж ви обоє разом узяті, — парирувала Аміра.
— У такому разі негайно підпишіть генеральну довіреність! — вимагав Омар, карбуючи слова. — Інвестори в паніці. Ми не можемо вести справи, доки ви перебуваєте в такому… стані.
Настала секундова пауза. Потім пролунав тихий, але просякнутий отрутою голос Амири:
— І в якому ж саме стані я перебуваю, Омаре? Просвіти мене.
Максим мимоволі стиснув кулаки й зробив крок до дверей.
— У… нестабільному, — затнувся племінник.
— Я при здоровому глузді й твердій пам’яті. І поки моє серце б’ється, останнє слово в цій компанії залишається за мною.
Зейд вилаявся арабською, пролунав глухий удар кулаком по стільниці. Максим смикнувся вперед, але Тарік, що матеріалізувався нізвідки, залізною хваткою вчепився йому в передпліччя й заперечно похитав головою.
Невдовзі двері розчахнулися. Омар і Зейд вилетіли в коридор, їхні обличчя були спотворені шаленством. Омар різко загальмував біля Максима.
— Слухай сюди й запам’ятовуй, — прошипів він, бризкаючи слиною. — Твоє місце тут — тимчасове. Ти — обслуговчий персонал. Не забувайся.
Максим дивився на нього згори вниз, не кліпаючи.
— Я просто виконую свою роботу.
— От і крути кермо, — огризнувся Омар. — І не смій пхати носа туди, де тобі можуть його відірвати.
Вони помчали геть, залишивши по собі запах дорогого одеколону й стійке відчуття неминучої біди.
Тієї ночі Максим не міг заснути. Кондиціонер монотонно гудів, розганяючи прохолодне повітря. Він лежав поверх покривала, закинувши руки за голову, й аналізував слова Омара. «Тимчасовий». Так, саме так і було задумано. Заробити й зникнути. Але чому тоді думка про те, щоб кинути Амиру на поталу цим шакалам, викликала в ньому відчуття глухого сорому?
Глибокої ночі в коридорі пролунав ледь чутний шерех. Максим миттєво схопився. Двері його кімнати були прочинені на кілька сантиметрів. У напівтемряві він розрізнив силует Ясмін. Вона кралася до замкненого крила, постійно озираючись. Максим втиснувся в тінь дверного прорізу. Ясмін дістала ключ-картку. Двері м’яко від’їхали вбік, і на частку секунди внутрішній простір освітився. Максим устиг вихопити поглядом ряди мерехтливих моніторів, сейфи й величезну маркерну дошку на стіні. Уся дошка була завішана фотографіями Омара, Зейда, якихось незнайомих чиновників і юристів. Червоні лінії з’єднували їх у складне павутиння.
Двері зачинилися. Серце Максима калатало об ребра. Це був не архів. І не бухгалтерія. Це був справжній бойовий штаб.
Уранці Аміра виглядала блідішою, ніж зазвичай, але трималася стійко. Дорогою до офісу вона раптом порушила мовчання:
— Ти спостережливий хлопець, Максиме?
