— Бо я бачу, що в тебе хороші, правильні очі, — рівно пояснила вона. — А це означає, що й мати в тебе хороша жінка. Купи те, що сам хотів би їй подарувати.
Він увійшов до сяючої зали, почуваючись незграбним ведмедем у крамниці порцеляни. Світло софітів відбивалося в діамантах і платині. Він довго блукав між вітринами, згадуючи мозолясті, спрацьовані руки матері, її старенький халат і вицвілу хустку. Химерні кольє здавалися тут недоречними. Зрештою він зупинив вибір на витонченому, але скромному срібному ланцюжку з мініатюрним кулоном. Повернувшись до салону автомобіля, він показав оксамитову коробочку Амірі.
— Надто скромно, — констатувала вона, оцінивши прикрасу.
— Моїй мамі так буде спокійніше й звичніше, — твердо відповів Максим.
Вона задумливо кивнула.
— Мудрий вибір.
Вона не стала перевіряти чеки чи вимагати решту. Того вечора Максим довго сидів на краю ліжка у своїй кімнаті, крутячи коробочку в руках. Набрав номер Зарічного.
— Мамо, я тут тобі невеликий подарунок передам при нагоді, — сказав він, намагаючись звучати буденно.
— Максимку, ну навіщо? Не витрачай на мене копійки, відкладай! — відразу запричитала вона.
— Це не витрата, мамо. Це потрібно.
Він не став вдаватися в подробиці походження грошей, щоб не хвилювати її ще більше.
За тиждень безперервної роботи Максим почав помічати дивні деталі устрою особняка. На другому поверсі було ізольоване крило. Масивні двері туди завжди були наглухо замкнені. Туди був найсуворіше заборонений вхід усім: від прибиральниць до начальника охорони. Єдиними людьми, які мали туди доступ, були сама Аміра та її особиста секретарка Ясмін — сухорлява, підтягнута жінка років п’ятдесяти з крижаним, незмигним поглядом.
Періодично на віллу навідувалися двоє чоловіків — рідні племінники Амири. Омар і Зейд. Це були високі, доглянуті араби, запаковані в костюми індивідуального пошиття. Їхня поява завжди миттєво згущувала атмосферу в домі до стану натягнутої струни. Вони усміхалися тітоньці надто солодко, говорили надто гучними, єлейними голосами, ніби намагалися переконати не стільки її, скільки самих себе у своїй безмежній любові.
— Дорога тітонько, вам давно час подумати про спокійне майбутнє, — випадково почув Максим голос Омара, проходячи коридором повз прочинені двері вітальні.
— Я тільки про нього й думаю, Омаре, — пролунав холодний, як рідкий азот, голос Амири.
Після їхніх візитів вона могла годинами сидіти біля панорамного вікна, нерухомо дивлячись на темні води затоки. Її обличчя перетворювалося на кам’яну маску. Максим шкірою відчував: він опинився в домі, який лише зовні схожий на палац, а всередині нагадує порохову бочку. Але він жорстко смикав себе: це не його війна. Його завдання — крутити кермо, отримати зарплату, закрити борг і полетіти додому. І все ж, спостерігаючи за Амірой у дзеркало заднього виду, він не міг позбутися нав’язливого питання: ким насправді є ця паралізована жінка, яка досконало володіє його рідною мовою й прораховує ходи на десять кроків уперед? І чому його не полишає липке передчуття, що посада водія — це лише прелюдія до чогось страшного?
Ритм життя увійшов у звичну колію, але довгоочікуваної душевної рівноваги це не принесло. Час у Дубаї летів зі швидкістю спорткара: нескінченна низка зустрічей, підписань, телефонних переговорів. Аміра Аль-Файєд існувала в цьому шаленому темпі не один десяток років, і, здавалося, її фізичний вік не мав влади над її залізною волею.
Щоранку Максима починалося за одним і тим самим сценарієм. Він виходив у внутрішній двір ще до того, як сонце встигало розжарити повітря. Легкий бриз приносив із затоки запахи морської солі й квітучих магнолій. Пальми мірно розгойдували кронами. Він із маніакальною ретельністю перевіряв автомобіль: тиск у шинах, рівень мастила й гальмівної рідини, полірував скло до невидимості. Машина мала бути бездоганною. Інтуїція підказувала йому: у цьому домі будь-яка, навіть найменша помилка може стати приводом для миттєвого звільнення.
Тарік працював із точністю швейцарського хронометра. Рівно о 8:30 він вивозив крісло з Амірой із ліфта. Вона завжди виглядала бездоганно. Дорогі, струмливі тканини, газові шарфи, нитка натуральних перлів. Металеві спиці інвалідного візка виблискували на сонці. Її рухи були сповільненими, невпевненими, але погляд залишався гострим, як бритва.
— Сьогодні за планом центральний офіс банку, потім зустріч із радою директорів будівельного холдингу, — карбувала Ясмін, простягаючи Максиму планшет із маршрутом.
Максим галантно відчиняв дверцята, обережно допомагаючи Амірі перебратися на шкіряне сидіння. Права сторона її тіла слухалася відверто погано. Пальці тремтіли, рухи виходили рваними. Кілька разів він помічав, як вона судомно морщиться, долаючи прихований біль, але з її вуст жодного разу не зірвалося ані стогону, ані скарги.
Опинившись у стінах банку, вона ніби скидала невидиму шкіру, перетворюючись на безжального хижака. Максим, який чергував біля масивних дверей переговорної, часто вловлював уривки жорстких дискусій.
— Категорично ні, пане Аль-Мансур. Ми переглядатимемо ці умови. Я не ставлю свій підпис під паперами, де дрібним шрифтом прописано обман.
Тон її голосу виключав будь-які компроміси. У відповідь чулося лише невиразне бурмотіння й спроби виправдатися. Максим із кожним днем переконувався дедалі сильніше: перед ним сидить не просто багата, втомлена вдова, а титан бізнесу, людина, не звикла програвати.
Одного разу, після особливо напружених переговорів, вона несподівано порушила регламент:
— Зупини машину біля набережної.
Максим здивовано звів брови, але плавно припаркував седан біля парапету. Сонце грало відблисками на лазуровій воді, засліплюючи очі. Аміра опустила скло й довго, не відриваючись, дивилася на обрій.
— Ти тужиш за своїм домом? — раптом пролунав її голос.
Запитання вибило його з колії.
— Так, пані.
— Розкажи мені про нього.
Він завагався, відчуваючи незручність, але слова полилися самі собою. Він розповідав про Зарічне, про безкрає поле за їхнім старим парканом, про густий, дурманний запах свіжозораного чорнозему. Про батька, який змалку привчав його до важкої праці й забороняв скаржитися на втому. Про матір, чиї недільні пироги збирали за столом усю родину. Аміра слухала його сповідь із заплющеними очима, жодного разу не перебивши.
— Твоя мати… — тихо промовила вона, коли він замовк. — Вона жінка сильної волі?
