— Зламалися.
Вони увійшли до залитої світлом вітальні. Величезні панорамні вікна відкривали краєвид на безкраю затоку. У самому центрі цієї пишноти стояв сучасний інвалідний візок. У ньому сиділа мініатюрна літня жінка в елегантній темній сукні з щільного шовку. Сиве волосся було вкладене волосинка до волосинки. Її обличчя було пооране тонкими зморшками, але очі… Її очі були живі, чіпкі, темні, як безодня. Це був погляд людини, яка бачить співрозмовника наскрізь. Вона дивилася просто на Максима, не кліпаючи.
— Отже, ти і є той самий північний хлопець, — промовила вона ідеальною російською, без найменшого натяку на акцент. Її голос був тихий, трохи надтріснутий, але кожне слово звучало карбовано.
Усередині Максима ніби спрацювала пружина.
— Так. Максим Воронцов.
Вона ледь помітно схилила голову, приймаючи відповідь.
— Аміра Аль-Файєд. Ласкаво просимо до мого дому, Максиме.
Тієї миті він навіть не підозрював, що переступив поріг не просто нового місця роботи, а ввійшов у хитромудро вибудуваний лабіринт чужої війни. І правила цієї гри давно були написані кров’ю й грошима, от тільки йому їх іще належало дізнатися. Максим завмер посеред вітальні, відчуваючи, як під тонкою тканиною сорочки гулко б’ється серце. Він морально готувався до будь-чого: до принизливого огляду, до зверхніх запитань, до перевірки на детекторі брехні, але тільки не до цього спокійного, рентгенівського погляду. Аміра не усміхалася. Її обличчя нагадувало мармурову маску, але в глибині зіниць палав неприхований, живий інтерес.
— Підійди ближче, — звеліла вона.
Він зробив два чіткі кроки вперед. Мармур холодив підошви кросівок навіть крізь товсту гуму. Максим зупинився на шанобливій відстані від її візка.
— Ти усвідомлюєш, куди саме ти приїхав? — спитала вона.
— Я приїхав працювати, — сухо й по-військовому коротко відповів він.
Аміра трохи підняла тонку брову:
— Усі приїжджають до цього міста працювати. Але далеко не всі усвідомлюють, що робота буває дуже, дуже різною.
У її інтонаціях не було відкритої загрози, лише констатація жорстокого факту. Тарік завмер біля дверей, злившись з інтер’єром, як дорога статуетка.
— Мені потрібен водій, — вела далі Аміра. — Людина, яка вміє тримати язик за зубами, вміє слухати й не ставить зайвих, дурних запитань. Ти володієш цими навичками?
Максим прямо зустрів її погляд, не відводячи очей.
— Володію.
Вона зробила паузу, оцінюючи його відповідь, і ледь помітно кивнула.
— Побачимо на ділі.
Тарік провів його до виділеної кімнати на першому поверсі. Це були окремі апартаменти з власною ванною. Кімната була невелика, але обставлена зі смаком. Білосніжні стіни, широке ліжко з ортопедичним матрацом, містка шафа, масивний стіл. Із вікна відкривався краєвид на внутрішній сад, де під легким бризом перешіптувалося пальмове листя. Максим провів долонею по полірованому дереву столу, ніби хотів переконатися, що це не галюцинація. У Зарічному вся його кімната була меншою за цей санвузол. Тут безшумно працював кондиціонер, простирадла пахли лавандою, а десь удалині заспокійливо дзюрчав штучний водоспад.
Увечері Тарік викликав його до їдальні на офіційний інструктаж. Довгий стіл із червоного дерева був сервірований сріблом. Аміра сиділа на чолі, її візок був надійно зафіксований.
— Завтра рівно о дев’ятій нуль-нуль ми виїжджаємо, — розпорядилася вона. — Спочатку приватна клініка, потім важлива зустріч із партнерами. Детальний маршрут отримаєш у Таріка. Автомобіль — чорний седан представницького класу — вже чекає в гаражі. Попереджаю відразу: за кермом не лихачити. Я фізично не переношу різких рухів і гальмувань.
— Я вас зрозумів, — кивнув Максим.
Вона відклала виделку й пильно подивилася на нього.
— Ти мене боїшся?
Запитання застало його зненацька своєю прямотою. Максим на секунду замислився, прислухаючись до себе.
— Ні.
— І це правильна відповідь, — майже пошепки промовила вона. — Боятися, мій хлопчику, треба молодих, живих і сповнених сил.
Ця загадкова фраза повисла в повітрі, залишивши по собі липкий післясмак.
Його перший робочий день почався задовго до сходу сонця. Світило викочувалося з-за обрію стрімко, заливаючи Пальму Джумейру сліпучим золотом. Максим стояв біля гаража поруч із чорним, відполірованим до дзеркального блиску седаном. Він особисто перевірив налаштування сидінь, тиск у шинах, чистоту салону. Тарік вивіз Аміру й обережно допоміг їй перебратися на заднє сидіння. Кожен рух давався їй важко, права рука помітно тремтіла. Максим делікатно зачинив за нею важкі дверцята.
Дорога до престижної клініки минула в цілковитій тиші. Максим вів машину плавно, як корабель, постійно контролюючи дзеркала заднього виду й м’яко пригальмовуючи перед світлофорами. Він спиною відчував її присутність — мовчазну, але пригнічувальну своєю енергетикою. У клініці персонал стелився перед нею килимом. Лікарі в дорогих костюмах кланялися, розливали патоку й говорили улесливими голосами. Максим чекав у просторому холі, розглядаючи публіку: діаманти, брендові сумки, пихаті обличчя. Він упіймав себе на несподіваній думці: він не просто крутить кермо. Він почувається охоронцем.
Після клініки вони попрямували до скляного офісного хмарочоса. Аміру щільним кільцем супроводжувала свита юристів. У переговорній кімнаті вся її неміч кудись зникала. Вона говорила жорстко, рубала фрази, не залишаючи простору для маневру. Попри тремор рук, її голос був просякнутий сталлю. Вона безжально обривала лощених топменеджерів, коли ті намагалися нав’язати їй невигідні умови. Максим, що стояв біля дверей, уперше побачив у ній не хвору пенсіонерку, а безжального хижака, звиклого рвати конкурентів на шматки.
Увечері, коли вони поверталися на віллу, він кинув погляд у дзеркало. Аміра відкинулася на спинку сидіння й стомлено прикрила повіки, виглядаючи цілком виснаженою.
— Важкий видався день? — не втримавшись, порушив він субординацію.
Вона повільно розплющила очі.
— Звичайний день. Утримувати владу — це завжди важка праця. А ти звик до важкої праці?
— Я звик працювати на землі, — просто відповів він.
Кутики її губ здригнулися в подобі усмішки.
— Земля завжди чесніша за людей.
На це йому не було чого додати.
На третій день їхньої спільної роботи стався перший епізод, що вибивався з рутини. Аміра наказала припаркуватися біля фешенебельного ювелірного бутіка в самому центрі Дубая.
— Зайди всередину, — безапеляційно звеліла вона, простягаючи йому чорну кредитну картку. — Вибери й купи щось гідне для своєї матері.
Максим завмер, збитий з пантелику.
— Навіщо це?
