— крижаним тоном поцікавився він.
— Я лише озвучую факти, люб’язний, — картинно розвів руками Омар.
— Факти — це те, що підтверджено документами, — відкарбував Максим, дивлячись йому просто в перенісся. — Усе інше — це брудні плітки базарних баб.
Зейд знущально хмикнув:
— То просвітіть нас, Максиме. Ви одружилися з нашою тітонькою з шаленої, палкої любові?
Провокаційне запитання повисло в задушливому повітрі. Аміра сиділа з гордо піднятою головою, дивлячись крізь племінників. Максим витримав театральну паузу.
— Я вступив у цей шлюб чесно, — його голос звучав рівно й потужно. — І жодна людина в цій залі не має морального права публічно колупатися в мотивах двох дорослих, самостійних людей.
У його відповіді не було ані краплі базарної агресії, лише незламна твердість. Але інформаційної шкоди було завдано. Ділові партнери Амири почали обмінюватися багатозначними поглядами. У їхніх очах затанцювали чортики сумніву.
Дорогою на віллу в салоні автомобіля стояла гробова тиша. Лише коли вони опинилися в безпечних стінах вітальні, Аміра глухо промовила:
— Цей цирк був цілком очікуваним.
— Вони цілеспрямовано намагалися втоптати мене в бруд, — процідив Максим, скидаючи піджак.
— Помиляєшся, — заперечила вона. — Їхньою ціллю був не ти. Вони намагалися посіяти в умах моїх інвесторів сумнів у моїй адекватності. Виставити мене старою маразматичкою, яка стала жертвою дешевого шлюбного афериста.
Максим із силою потер обличчя:
— І що тепер? Ми це стерпимо?
— Тепер вони свято вірять, що завдали нищівного удару в наше найвразливіше місце.
Увечері Ясмін принесла тривожні зведення: низка великих інвесторів уже надіслала офіційні запити з вимогою надати додаткові гарантії фінансової стабільності холдингу. Корпоративна криза почала набирати обертів.
— Вони практично досягли своєї мети, — похмуро резюмував Максим.
Аміра пронизала його поглядом:
— А ти сам? Ти почуваєшся приниженим після їхніх слів?
Він довго мовчав, перетравлюючи емоції.
— Так. Мені було гидко.
— І це прекрасно, — несподівано заявила вона.
Він нерозуміюче втупився в неї:
— У якому сенсі?
— У тому сенсі, що душевний біль — це доказ того, що ти жива людина з принципами. Але запам’ятай: біль ніколи не має диктувати тобі рішення. — Вона підвелася з крісла без найменшого зусилля й упевненим кроком підійшла до робочого столу. — Завтра ми демонстративно, із залученням преси, переводимо контрольний пакет активів до незалежного швейцарського фонду. Це буде сигнал ринку: контроль жорсткіший, ніж будь-коли.
— А якщо вони продовжать свою брудну кампанію?
— Вони обов’язково продовжать, — холоднокровно кивнула Аміра. — І саме в цей момент ми запустимо фінальний сценарій.
Пізньої ночі Максим сидів на самоті на відкритій терасі. У вухах і досі дзвеніли знущальні слова Омара: «Злиденний гастарбайтер… хвора мати». Він дістав телефон і зателефонував Аліні.
— Сестричко, у вас усе тихо? — спитав він без привітань.
— Так, Макс, а що сталося? Голос якийсь смиканий.
— Просто перевіряю.
Аліна завагалася:
— Слухай, тут у нас у Зарічному днями якийсь хлищ на джипі крутився. Розпитував сусідів про тебе, про наші борги. Люди кажуть, із банку прислали перевіряльника.
У Максима всередині все похололо.
— Він до вас у дім ломився? Щось вимагав?
— Ні, просто ставив запитання й поїхав.
Він заплющив очі до болю.
— Алін, слухай мене уважно. Двері нікому не відчиняти. З двору без потреби не виходити. Якщо щось здасться підозрілим — дзвони мені будь-якої секунди дня і ночі.
Він скинув виклик і довго свердлив поглядом темну гладінь затоки. Щупальця цієї дубайської гри дотяглися до його рідного Зарічного. Це означало, що фінал буде кривавим. І ставки підвищено до межі. Але вибір був зроблений, і Максим не звик відступати.
Наступного дня після скандального прийому на віллі запанувала неприродна, ватяна тиша. Повітря здавалося густим, хоч сокирою рубай. Персонал пересувався навшпиньки, боячись видати зайвий звук. Ясмін замкнулася в секретному бункері. Аміра весь день провела біля вікна вітальні. Формально на її колінах лежали фінансові зведення, але її невидющий погляд був спрямований кудись за обрій затоки. Максим варився у власному соку. У ньому вирувала токсична суміш емоцій: пекуча образа, приниження й безсила лють від того, що його особисту трагедію, його злидні й біль матері виставили на загальний огляд, як потвор у цирку. Він не боявся за власну шкуру. Його пожирав тваринний страх за родину.
Із настанням сутінків він рішуче увійшов до спальні. Аміра сиділа у своєму інвалідному візку, знову начепивши маску втомленої, зламаної старої. Він щільно зачинив за собою двері.
— Усе. Досить, — глухо, але твердо сказав він.
Вона повільно підвела на нього очі.
— Про що ти, Максиме?
— Про цей спектакль. Про ваші ролі. Я хочу поговорити як нормальні, живі люди. Без масок.
У її погляді промайнуло розуміння. Вона плавно, без старечого натуження підвелася з візка й підійшла до величезного вікна, дивлячись на нічне місто.
— Я тебе уважно слухаю.
Він наблизився.
— Так, я уклав цей шлюб виключно заради грошей, — почав він рубати правду-матку. — Так, моя родина по вуха в боргах. Так, моя мати вмирала без операції. Я не вдаю із себе лицаря на білому коні, але я ніколи не був ані альфонсом, ані злодієм!
Вона слухала, не зронивши ані звуку.
— Коли ці покидьки вивалили все це перед повною залою… — у нього перехопило подих, — мені стало нестерпно соромно. Хоча головою я розумію, що моя совість чиста.
— Відчувати сором — не означає бути винним, — тихо, але вагомо відповіла Аміра.
Він уп’явся в неї поглядом:
— А вам? Вам було боляче, коли вони назвали вас старою руїною, що вижила з розуму?
Вона довго мовчала, ніби зважуючи відповідь.
— Коли тебе в обличчя називають старою дурепою — це не завдає болю, — нарешті промовила вона. — Це передбачувана грубість. По-справжньому боляче стає тоді, коли люди, яких ти виростила, вивчила й озолотила, дивляться на тебе не як на людину, а як на прикру перешкоду на шляху до сейфа. — Її голос не здригнувся, але в очах плескалася вікова втома. — Максиме, я сорок років свого життя поклала на вівтар цього бізнесу. Я ламала через коліно арабських шейхів, які вважали, що місце жінки — на жіночій половині дому, а не в кріслі CEO. Я пройшла через дефолти, зради друзів і смерть коханого чоловіка. Але найпринизливіше в цьому житті — інше.
— Що саме?
— Це коли тебе намагаються списати в утиль і поховати живцем лише тому, що твоя шкіра вкрилася зморшками.
Максим дивився на неї із завмиранням серця.
— Я вас нікуди не списую, — дуже тихо, але щиро промовив він.
Вона перевела на нього погляд своїх бездонних очей.
— Я знаю це, Максиме…
