Його донька очима питала, чи можна їй говорити.
Коли Лера заснула, він зайшов на кухню. Інна розбирала сумку й складала дитячі футболки в акуратні стоси.
— Інно, з нею щось сталося.
— З ким?
— З Лерою.
— Не починай вигадувати.
— Вона мовчить. Перед кожною відповіддю дивиться на тебе. Де її розповіді? Де радість? Вона ніби боїться сказати щось не те.
— Діти ростуть, Миколо. Учора була балакучкою, сьогодні стала спокійнішою.
— За два тижні дитина не перетворюється на тінь.
Інна втомлено видихнула.
— Вона просто втомилася після дороги. Завтра виспиться і знову почне нити, що каша несмачна. Не влаштовуй драму на рівному місці.
— Ти знаєш, я рідко панікую.
— От і не починай.
Вона повернулася до сумки, показуючи, що розмову закінчено.
Микола залишився у дверях. Його не відпускала одна думка: Інна не здивувалася. Не спитала, що саме він помітив. Не запропонувала поговорити з донькою разом. Не злякалася.
Вона відразу почала захищатися. Надто спокійно. Надто впевнено.
І ця рівність звучала голосніше за будь-яке зізнання.
Два дні Микола нічого не робив. Не тому, що сумнівався, а тому що розумів: на дитину не можна тиснути. Лера ходила квартирою обережно, ніби батьки були не людьми, а меблями з гострими кутами, об які можна боляче вдаритися.
Інна трималася як завжди. І саме ця звичність здавалася фальшивою — як ідеально чиста нота, яку бере людина, що намагається приховати, ніби інструмент давно розладнаний.
У середу по обіді Інна пішла у справах. Микола мив посуд, коли почув у коридорі тихі кроки. Вони то наближалися, то завмирали, ніби хтось підходив до кухні й знову відступав.
Він витер руки й обернувся.
У дверях стояла Лера. Вона притискала до грудей плюшевого зайця й дивилася не на батька, а на вхідні двері.
— Тату…
— Іди до мене.
— Поки мама не чує… можна я розповім?
Микола опустився на підлогу, притулившись спиною до кухонної шафки. Він не сів на стілець і не покликав її на диван. Йому хотілося бути з нею на одному рівні, щоб вона не відчувала, ніби говорить знизу вгору.
— Можна, Леро. Усе можна.
Дівчинка підійшла, сіла поруч, підтягнула коліна до підборіддя й почала крутити вухо зайця.
— Тату, а що буває, якщо дорослі дуже сильно сердяться?
— Які дорослі?
— Ну… великі.
— Хто саме?
Лера замовкла. Потім ледь чутно прошепотіла, не підводячи очей:
— Бабуся сказала, що є правила для дорослих. І якщо я їх порушу, мама з бабусею засмутяться. А засмучувати не можна. Я вже велика і маю розуміти.
Вона засунула палець до рота. У Миколи всередині все болісно стиснулося. Лера перестала робити так іще в п’ять років. Старий дитячий жест повернувся, як повертаються маленькі страхи, коли дитині стає надто важко.
Він не став її квапити…
