«Отже, ось який це має вигляд», — подумав Микола.
Він іще хвилину сидів у машині, не заводячи двигуна.
Підозра завжди лишає щілину для самообману.
Підтвердження зачиняє її наглухо.
Коли він повернувся додому й забрав Леру, вона довго дивилася на нього.
— Тату, ти сердишся?
— Так, Леро.
— На мене?
— Ні. Ніколи не на тебе.
— А на кого?
— На тих, хто вигадує правила для дорослих. Я розберуся.
Вона ступила до нього. Микола обійняв її, і цього разу донька притулилася по-справжньому — міцно, відчайдушно, вчепившись пальцями в його сорочку.
— Бабуся сказала, що якби я не вередувала, всім було б простіше, — прошепотіла вона йому в плече.
Микола заплющив очі.
Дитину змусили мовчати.
А потім іще й звинуватили в тому, що мовчати їй було важко.
Він стояв у передпокої, тримаючи доньку на руках, і вперше відчув не тривогу, не образу й не розгубленість. Лише холодну ясність.
Якщо він не почне діяти зараз, брехня перестане бути таємницею. Вона стане правилом, за яким його донька навчиться жити.
Тієї ночі Микола не ліг спати.
Він сидів на кухні, розклавши перед собою все, що вдалося зібрати: роздруківку маршрутів, банківські сповіщення, стоп-кадр із планшета, фотографію ляльок. Він дивився на папери й зображення вже не як ошуканий чоловік, а як людина, якій належить пройти небезпечною місцевістю й не помилитися на жодному кроці.
І раптом згадав.
Кілька місяців тому, на дні народження Лери, він сказав за столом, що хоче змінити графік роботи: приходити раніше, частіше забирати доньку, більше вечорів проводити вдома.
Тамара Степанівна тоді усміхнулася й голосно промовила через увесь стіл:
