Серед інших витрат трапився чек із зоомагазину: корм для маленького породистого собаки. У них такого собаки не було. У Тамари Степанівни жив Барсик — пес невизначеної зовнішності, який їв усе, включно зі старими капцями, і до породистих собак, здавалося, ставився зі зневагою старого мудреця.
Микола навіть на секунду подумав: може, теща потай завела собі собаку?
І тут же зрозумів, як безглуздо чіпляється за останнє зручне пояснення.
Ні.
Собака був не її.
Він був його.
Віктора Бєляєва Микола знайшов у соціальних мережах менш ніж за пів години. Знімки з заходів, дорогий годинник, упевнена поза людини, яка звикла виглядати так, ніби вона і є відповіддю на всі чужі сумніви. Щось пов’язане з організацією свят і приватних подій: багато красивих слів, мало конкретики.
Чоловік-вітрина. Гладенький, яскравий, ретельно запакований.
Увечері, поки Інна вкладала Леру, Микола взяв дитячий планшет. Донька любила знімати короткі відео: Барсика, траву, свої ноги, гойдалку, дивні хмари. Безглузді, тремтливі, живі ролики.
Він гортав їх один за одним, поки не натрапив на запис, від якого на мить перестав дихати.
Чужий двір. Інна сидить на сходах ґанку. Поруч чоловік. Між ними маленька дівчинка. Камера тремтить — Лера знімала на ходу й, схоже, не розуміла, що саме потрапляє в кадр.
За кадром звучить голос Тамари Степанівни. Вона кличе когось обідати так упевнено, по-хазяйськи, як кличуть не в гостях, а там, де давно почуваються своїми.
Микола закрив планшет.
Це був не просто доказ зради.
Це був доказ уже влаштованого побуту. Чужого дому, де ролі встигли розподілити. Де мати дружини була не випадковою свідкою, а учасницею. Де його доньку не розважали на канікулах, а привчали до нової картини сім’ї — картини, у якій для Миколи місця не лишили.
Уранці він відвіз Леру до сусідки, яка іноді наглядала за дітьми під час канікул, і поїхав за адресою з навігатора.
Будинок виявився звичайним: перший поверх, окремий вихід, невеликий дворик. Біля ґанку лежав дитячий велосипед, поруч валялися іграшки. На сходах сиділа дівчинка років шести й чухала за вухом маленького білого собаку, який раз у раз відвертався й кумедно чхав.
Із дверей вийшов Бєляєв. Такий самий, як на фотографіях, тільки без вдалого світла й ретуші.
За хвилину з-за рогу з’явилася Інна з пакетом із магазину. Вона щось сказала дівчинці, Бєляєв притримав двері, і всі троє зайшли всередину з буденною злагодженістю людей, які роблять це не вперше і навіть не вдесяте…
