Куртка пахла чужим порошком. Не тим, яким користувалася Тамара Степанівна. Не тим, що стояв у них удома у ванній. Це був запах іншого житла, іншого життя — місця, де його донька провела достатньо часу, щоб ним просякнутися.
Наступного дня за сніданком Лера їла вівсянку й майже звичайним голосом розповідала щось про дітей у дворі. І раптом, між двома ложками, тихо сказала:
— Бабуся казала, що я маю до нього звикнути. Він хороший.
Ложка вислизнула з руки Миколи й дзенькнула об край тарілки.
Він повільно присів перед донькою.
— Звикнути до кого, Леро?
Очі дівчинки відразу наповнилися слізьми. Так плачуть діти, які довго трималися, а потім просто більше не змогли.
— Я не можу сказати.
— Добре. Тоді скажи інше. Хто був поруч, коли бабуся це говорила?
Настала довга пауза.
Лера колупала кашу ложкою, розмазуючи її по краю тарілки. Микола чекав. Не підказував, не тиснув, не намагався силоміць витягти з неї зізнання.
— Мама, — прошепотіла вона.
Микола випростався й кілька секунд дивився у вікно. За склом тривало звичайне ранкове життя: двір, птахи, жінка з візочком, хтось грюкнув дверима під’їзду.
Світ не зупинився.
А мав би.
Інна була там. Не дізналася потім. Не здогадалася випадково. Не виявилася ошуканою власною матір’ю. Вона була присутня, коли семирічній дитині пояснювали, що треба звикнути до чужого чоловіка.
Це була не слабкість і не помилка.
Це був план.
І Леру в цьому плані використали як маленьку деталь дорослого механізму.
Микола ще напередодні попередив на роботі, що візьме вільний день. Коли після сніданку Лера пішла гратися, він сів за домашній планшет.
Інна колись синхронізувала навігатор на кількох пристроях — для зручності. Вона явно не думала, що одного дня чоловік відкриє історію поїздок.
Тепер Микола бачив адресу, якої не мав знати.
Один і той самий будинок в іншій частині міста. Поїздки повторювалися знову і знову. Район, де в них обох не було жодних справ.
Банківські сповіщення складалися в таку саму картину: покупки в магазинах поруч із цією адресою, завжди в робочий час. Потім він побачив рядок, від якого всередині стало крижано: оплата номера в невеликому готелі на околиці. У підтвердженні бронювання стояло друге ім’я — Віктор Бєляєв.
— Ну здоров був, Вікторе, — тихо сказав Микола й потер перенісся…
