— Діти швидко до всього звикають. Головне — не заважати їм.
Тоді Микола вважав це звичайним уколом тещі. Її вічною звичкою знецінювати будь-яке його рішення.
Але тепер, у нічній тиші кухні, фраза стала на своє місце, як останній шматок мозаїки.
Це був не коментар.
Це була програма.
Поки він працював, забезпечував сім’ю й довіряв, вони привчали його доньку до світу, в якому він більше не потрібен.
Микола заплющив очі, повільно дорахував до десяти й знову подивився на стіл.
Скандал був би для них подарунком. Крик дав би привід назвати його агресивним. Істерика дозволила б Інні стати жертвою.
Він не збирався давати їй жодного такого козиря.
Наступного дня Микола скопіював усе на окремий носій, зателефонував юристові й записався до дитячого психолога. Потім склав хронологію: від дня від’їзду Лери до останнього знайденого доказу.
І став чекати моменту, коли розмова стане неминучою.
Цей момент настав у четвер.
— Леро, сьогодні вечеря переїжджає до тебе в кімнату, — сказав він, присівши перед донькою в коридорі. — У комплекті мультфільм на твій вибір.
— Справді? А чому не на кухні?
— Нам із мамою треба обговорити дуже нудні дорослі речі. Папери, рахунки, всяку нісенітницю. Тобі точно не сподобається.
Лера закотила очі.
— Зрозуміла. Папірці — це нудьга. Тоді вмикай щось довше.
— Домовилися.
Коли донька вмостилася з тарілкою перед екраном, Микола повернувся на кухню. Він розклав на столі роздруківки, стоп-кадр, фотографію ляльок, банківські дані. Сів і став чекати.
Інна зайшла за кілька хвилин. Побачила стіл і завмерла на пів кроці…
