Ранок після візиту в сервіс був дивно тихим. Я прокинулася сама: Тарас пішов раніше й залишив записку. «Ти була чудова. Я дивився на тебе, і мене розривало між ревнощами й захватом. Але це була моя воля. Ти просто довірилася їй».
Я лежала із заплющеними очима й згадувала: пальці Остапа крізь тканину майки, його дихання біля шкіри, блискавку куртки, яку він розстібав повільно, ніби відкривав заборону. Але найдужче пам’яталася не його рука, а присутність Тараса за вікном — того, хто любив мене і сам дозволив цій сцені статися.
Увечері за вечерею чоловік був незвично легким. Він жартував, наливав чай, дивився на мене з тихою гордістю. Не як на звичну дружину за столом, а як на втілення власної ризикованої мрії.
— Ти там була іншою, — сказав він. — Ніби всередині тебе запалили світло, і я нарешті побачив, яке воно сильне.
Я не стала відповідати. Просто поклала його долоню собі на стегно. Цього виявилося досить.
Уночі він тримав мене так, ніби боявся відпустити. А потім, уткнувшись обличчям мені в плече, промовив:
— Поки ти зі мною, для мене немає меж.
Я промовчала. Бо питання було вже не в його межах. Я дедалі частіше питала себе, де закінчуються мої власні…
