За кілька тижнів батько покликав мене до кабінету. Ранок був сирий, важкий; за вікнами висів туман, і навіть червоне дерево книжкових шаф здавалося потемнілим. Батько стояв за письмовим столом, не сідаючи. Коли він нервував, то завжди ставав надто прямим, ніби тримав оборону перед невидимим супротивником.
— Я прийняв рішення, — сказав він.
Я не відповіла. За останні роки ці слова майже ніколи не приносили нічого доброго.
— Я передам тебе під захист Назара.
Мені здалося, що я недочула.
— Назара? Коваля?
— Так.
— Батьку, він поневолена людина.
— Я знаю.
— І ти говориш про нього як про мого майбутнього чоловіка?
Батько стиснув губи. Було видно, що він заздалегідь готував доводи й однак боявся вимовити їх при мені.
— У звичному розумінні це не буде шлюбом. Але він стане тим, хто відповідає за твою безпеку. Він сильний, здоровий, розумний. Він зможе носити тебе, коли крісло виявиться марним. Він виконає те, чого не зробили дванадцять вільних чоловіків: залишиться поруч.
— Бо не зможе піти?
Мій голос прозвучав різкіше, ніж я чекала. Батько здригнувся, але не відступив.
— Бо буде пов’язаний із твоєю долею.
— Ти віддаєш мене людині, якою сам володієш, і називаєш це захистом?
— Я намагаюся зберегти тобі життя після моєї смерті.
— Ні, ти розпоряджаєшся мною так само, як розпоряджаєшся землею, меблями, кіньми. Ставиш мене туди, де, на твою думку, мені буде безпечніше.
— Олесю, — сказав батько, і в його голосі вперше прорвався відчай, — я чотири роки шукав тобі чоловіка там, де належить. Усі двері зачинилися. Усі. Я можу ненавидіти цей порядок, можу сперечатися, можу платити, переконувати, принижуватися — але він не змінюється. Я не залишу тебе без людини, яка зможе захистити тебе тілом і силою, якщо світ вирішить відібрати в тебе останнє.
Я відвернулася до вікна. За шибкою виднілися невиразні обриси господарського двору. Десь там, за домом, стояла кузня, і в ній працював Назар — чоловік, з яким я до того обмінялася хіба що кількома випадковими фразами.
Про нього знали всі. Його називали Брилою не лише через зріст. Він був такий великий, що дверні прорізи ніби ставали меншими, коли він наближався. Казали, що він може гнути залізо руками, підняти на плече вантаж, з яким не впораються двоє, стримати переляканого коня, мов теля. Люди боялися його розмірів і тому охоче вірили, що всередині такого тіла не може жити нічого м’якого.
— Ти хоча б говорив із ним? — спитала я.
— Іще ні. Спершу я мав сказати тобі.
— А якщо я відмовлюся?
Батько сів, ніби сили вийшли з нього разом.
— Тоді я продовжу шукати. І ми обоє розумітимемо, чим це скінчиться. Коли мене не стане, ти опинишся в руках родичів, яким зручніше буде сховати тебе подалі від дому й пам’яті.
Це було жорстоко. Але ще жорсткішим було те, що він казав правду.
Я хотіла кинути йому в обличчя звинувачення, вимагати іншого виходу, змусити визнати, що він боїться не за мене, а за власне сумління. Але слова застрягли. Переді мною лежали два варіанти майбутнього: один — принизливо знайомий, із чужими відмовами, жалем і чеканням смерті батька; другий — дикий, незбагненний, майже неможливий, із чоловіком, якого я не знала і якого суспільство не вважало вільним.
— Я хочу поговорити з ним, — сказала я нарешті. — Не при тобі. По-справжньому.
Батько кивнув надто швидко, ніби боявся, що я передумаю.
— Завтра вранці.
Уночі я майже не спала. Лежала в темряві, слухала, як осідає дім, як потріскує десь дерево, як вітер торкає віконниці. Я намагалася уявити Назара поруч із собою не як силует біля кузні, не як чуже загрозливе тіло, а як людину, якій батько збирався довірити моє життя. Уявити не могла. За страхом не було видно нічого — ні майбутнього, ні обличчя, ні голосу, ні відповіді.
Лише під ранок, коли за шторами почало сіріти світло, в мені з’явилося одне ясне, втомлене розуміння: якщо всі «правильні» шляхи ведуть до самотності й залежності, можливо, неправильний шлях — єдиний, де ще лишається шанс…
