Богдан забирав Данила на вихідні, інколи приїздив по нього ввечері серед тижня. Він дотримувався часу акуратно: дзвонив у двері, стояв на порозі, отримував рюкзак і короткі пояснення. Ми обговорювали тільки сина — розклад, нежить, заняття, те, що перед сном краще не давати йому надто багато солодкого.
У цих розмовах не було ні колишньої близькості, ні відкритої ворожнечі. Богдан лишався батьком, а я не збиралася перетворювати дитину на покарання за зраду. Данило мав сам будувати з ним стосунки, не несучи на собі тягаря нашого шлюбу. Тому я не забороняла зустрічей і не розпитувала сина після повернення, поки він сам не починав розповідати.
Іноді Богдан затримував погляд на передпокої нового дому, ніби хотів побачити більше. Я не запрошувала зайти. Він теж не просив. Межа проходила просто по порогу: по один бік існували наші спільні обов’язки, по другий починалося моє окреме життя.
Якось Данило повернувся в неділю тихіший, ніж зазвичай. Зняв взуття, поставив рюкзак біля стіни й сів за стіл. Я подала вечерю. Він кілька разів перемішав їжу ложкою, а потім сказав:
— Тато плакав.
Я не відразу знайшла відповідь. Поправила тарілку, сіла навпроти.
— Із людьми таке буває.
— Чому він плакав?
— Це краще спитати в нього. Я не можу точно знати, що відчуває інша людина.
Данило подивився серйозно.
— Ти теж плакала через тата?
— Так. Давно.
— А тепер?
— Тепер ні.
Він уважно вивчав моє обличчя, перевіряючи не слова, а те, чи збігаються вони з поглядом. Цього він, можливо, навчився в діда: Павло Миронович завжди слухав очима.
— Тобі зараз добре? — спитав син.
— Добре. Іноді буває важко, іноді я втомлююся, але мені спокійно й добре.
Данило задоволено кивнув і почав їсти. Для нього запитання виявилося вичерпаним. Я ж іще довго думала про Богдана. Його сльози не тішили й не повертали мені колишнього болю. Я могла визнати, що йому тяжко, не приймаючи цього тягаря назад у своє життя. Тиша більше не означала самотності; вона стала простором, де ніхто не змушував мене сумніватися у власній правді…
