— Підйом!
Вона рвучко сіла, прикриваючись руками, і з жахом побачила перед собою Владислава Петровича. На ній була тонка мереживна сорочка, але свекра це анітрохи не збентежило.
— У тебе десять хвилин. Привести себе до ладу й вийти до вітальні.
Марта схопила халат, тремтячими пальцями запахнула його й подивилася на годинник.
— Сьома ранку?!
Лише потім вона обернулася до іншого боку ліжка. Микити поруч не було. Він уже встав і пішов, наче нічого дивного не відбувалося.
У вітальні зібралися всі. Микита сидів на дивані, дивлячись униз. Тамара Андріївна стояла біля крісла з таким обличчям, ніби заздалегідь просила пробачення за те, що зараз буде.
— Сідай сюди, — наказав Владислав Петрович, указавши на місце поруч із сином.
Марта лишилася стояти.
— Чому ви розмовляєте зі мною так, ніби я не людина?
Микита обережно торкнувся її руки й майже беззвучно прошепотів:
— Марто, будь ласка, не починай.
Владислав Петрович навіть не змінився на обличчі.
— Від сьогодні ти живеш у моєму домі. А отже, тут для тебе діють правила, як і для всіх інших.
Він говорив спокійно, розмірено, ніби зачитував давно складений розпорядок.
— Перше. О десятій вечора всі лягають. Підйом у будні о шостій, у вихідні — о пів на восьму.
Марта кілька секунд дивилася на нього, думаючи, що недочула.
— Друге. У домі кожен має свої обов’язки. Сніданки тепер на тобі….
