О пів на третю до воріт під’їхала темна машина. Гайдук і Богдан вийшли майже одночасно. Нотаріус рухався швидше, ніж звичайно, на його обличчі світилася нетерпляча втіха, ретельно прикрита звичною доброзичливістю.
— Марточко, дорога! — Він обійняв її при зустрічі, і вона насилу змусила себе не відсторонитися. — Ну як ти? Звикла? Назару Петровичу пощастило з такою турботливою помічницею.
— Добрий день, Романе Мироновичу. Все добре, — відповіла вона рівно й прийняла в нього сумку з паперами.
Богдан привітався стримано й пройшов до вітальні. Назар уже сидів біля вікна в кріслі, блокнот лежав у нього на колінах. Він виглядав утомленим, трохи блідим, майже змиреним. Роль була зіграна бездоганно.
— Дядьку, радий, що ти вирішив не доводити все до суду, — сказав Богдан, розкладаючи товсту теку на столику. — Повір, це краще для всіх.
Гайдук сів поруч і дістав із внутрішньої кишені невеликий флакон.
— Назаре Петровичу, перш ніж почнемо, ось той самий збір. Дуже м’який, натуральний. Він допоможе заспокоїтися перед серйозною розмовою. У вашому стані зайве напруження ні до чого.
Назар написав коротко. Семен Павлович прочитав:
— Дякую. Марта приготує чай.
Вона взяла флакон. Руки хотіли тремтіти, але вона втримала їх спокійними. На кухні, переконавшись, що ніхто не зайшов слідом, Марта швидко перелила вміст у маленьку пляшечку, заздалегідь сховану в кишені фартуха. Флакон вимила, наповнила міцним ромашковим настоєм, що пахнув майже так само, і закрила.
Пляшечку зі справжньою рідиною вона передала через прочинені двері службового коридору Оксані.
— Кур’єр чекає, лабораторія готова, — прошепотіла та. — Далі за планом.
Коли Марта повернулася з тацею, Богдан уже говорив про тимчасове управління. Він перелічував повноваження: право підпису за поточними контрактами, доступ до рахунків філій, призначення керівників середньої ланки, оперативні рішення без довгих погоджень.
— Усього на рік, дядьку, до твого повного відновлення. Зараз підпишемо основу, а деталі допрацюємо потім.
Назар узяв чашку, зробив маленький ковток і подивився в документ. Потім написав: «За розуміння». Гайдук і Богдан обмінялися швидким поглядом. У цьому погляді було стільки тріумфу, що Марта ледь не виказала себе. Їй довелося опустити очі на тацю й порахувати подумки до п’яти, щоб дихання знову стало рівним. На столі лежали папери, які мали позбавити Назара влади, а поруч сиділи люди, що вже вирішили: вони перемогли…
