«Скоро все зміниться, і ми будемо разом».
Остання фраза вдарила болючіше за інші.
«Ми будемо разом».
Отже, це не була випадкова слабкість. Не коротке захоплення. Він уже будував для себе інше життя. Можливо, навіть репетирував, як скаже дружині: «Пробач, я закохався». Можливо, вже уявляв її сльози, свій благородний біль і красивий відхід.
Аліна зберегла все.
Потім повернула телефон на місце, пройшла на кухню й налила собі води. Склянка тремтіла в руці, але вона змусила себе пити повільно, маленькими ковтками.
Паніка їй не допоможе. Сльози теж. Зараз треба не відчувати. Зараз треба думати.
Коли Роман повернувся, вона сиділа на дивані й дивилася серіал. Він поцілував її в маківку так, ніби нічого не сталося, і пішов у душ.
Вечір був звичайний. Звичний. Домашній.
Тільки для Аліни це життя вже закінчилося. Просто Роман ще про це не знав.
Наступні два тижні вона готувалася.
Спершу підняла документи. Житло було оформлене на двох, але перший внесок зробила вона, і підтвердження збереглися. Машина значилася на Романові, однак платежі йшли з її рахунку. Це теж було видно.
Спільний рахунок, яким Роман так любив хизуватися, виявився спільним лише на словах. Основну частину грошей туди переказувала Аліна. Роман додавав небагато, а решта зникала незрозуміло куди.
Тепер незрозуміле стало очевидним: ресторани, таксі, квіти, подарунки. Усе для Влади.
За кілька місяців до цього Роман узяв великий кредит нібито на ремонт. Аліна тоді здивувалася: сума була надто великою. Він усміхнувся й сказав, що хоче зробити їй сюрприз. Ремонту в квартирі так і не з’явилося.
Зате у Влади в соціальних мережах раптом спливли фотографії з дорогого відпочинку: гарний готель, келихи, заходи сонця, біла білизна, щасливе обличчя. Супутника на знімках не було. Але саме в ці дати Роман «їздив у відрядження».
Збіг. Надто зручний, майже смішний.
Аліна роздрукувала виписки, скриншоти, платежі й документи. Склала все в папку. Папку прибрала в сейф, ключ поклала в сумку й більше не випускала її з поля зору.
Потім зробила те, на що раніше ніколи не наважувалася: попросила особисту зустріч зі своїм керівником.
За два дні вони сиділи в тихому кафе. Аліна говорила рівно, без скарг і театральних пауз. Не просила жалю. Просто викладала факти.
Керівник слухав уважно, майже не перебиваючи. Потім сказав:
— У вас рідкісна якість: ви вмієте зберігати точність там, де інші втрачають голову. Якщо захочете змінити посаду чи напрям, спершу приходьте до мене. Я знайду для вас місце краще за нинішнє.
Ці слова виявилися для неї важливішими, ніж він, можливо, припускав.
Аліна ніколи не виставляла себе на перший план. Не вимагала визнання, не розповідала про свої заслуги. Просто працювала тихо й бездоганно. Але він бачив, як вона витягує складні проєкти, як клієнти просять саме її, як після її роботи хаос перетворюється на зрозумілу систему.
— Вас недооцінюють, — додав він….
