Аліна й сама це знала. Але вперше почула вголос.
Повернувшись додому, вона подивилася на своє життя ніби збоку. Невелика квартира у звичайному районі. Втомлені меблі. Старий телевізор. Холодильник, який гудів ночами.
З її доходом вона могла жити зовсім інакше. Але роками існувала так, ніби кожна покупка вимагала виправдання. Бо гроші йшли на Романа: його одяг, його машину, його борги, його розваги, його коханку.
Злість майже зникла. На її місці з’явилася порожнеча. Ніби всередині хтось вимкнув світло.
Любов. Надія. Прив’язаність. Усе згасло одразу.
Залишився розрахунок і одне просте запитання: як вийти з цього з найменшими втратами?
Розлучення стало неминучим. Але Аліна не хотіла бруду. Не хотіла скандалів, крику, поділу чашок, погроз і нічних дзвінків. Вона хотіла тиші. Піти швидко, чисто, назавжди.
Тому вона чекала.
Їй був потрібен момент, коли Роман сам дасть їй привід. Такий привід, після якого сперечатися буде вже неможливо.
Цей момент настав наприкінці грудня.
Роман оголосив, що в компанії буде великий святковий вечір. Ресторан, керівництво, співробітники, програма. Він забрав піджак із хімчистки, купив нову сорочку, особливо ретельно поголився і раптом сказав Аліні:
— Тільки вдягнися нормально, гаразд? Щоб перед колегами не було незручно.
Вона спокійно кивнула.
Усередині майже всміхнулася.
Він просить її не ганьбити його. Він, який місяцями зраджував. Він, який витрачав її гроші на іншу жінку. Він, який уже подумки вийшов із шлюбу, але продовжував жити в її домі й їсти приготовану нею їжу.
Аліна купила сукню. Не зухвалу, але дорогу. Чорну, закриту, таку, що ідеально сиділа по фігурі. Зробила укладку, акуратний макіяж, вдягла сережки, які давно лежали без діла.
Коли вона вийшла зі спальні, Роман присвиснув:
— Оце так. І коли ти встигла так змінитися?
Аліна не відповіла. Взяла маленьку сумку й пішла до виходу.
Дорогою Роман говорив без упину. Перелічував, хто буде на святі, хвалився, що його відзначили як найкращого менеджера місяця, розповідав, як директор особисто похвалив його при всіх.
Аліна дивилася у вікно. Вона думала не про його успіхи. Вона думала про те, що за кілька годин усе зміниться.
Остаточно.
Ресторан зустрів їх шумом, яскравим світлом, музикою й запахом дорогих парфумів, алкоголю та святкових страв. Людей зібралося багато. Усі були ошатні, пожвавлені, готові сміятися голосніше, ніж зазвичай.
Аліна швидко озирнулася.
Осторонь стояв стіл керівництва. Там сидів Віктор Сергійович, директор компанії. Чоловік трохи старший за п’ятдесят, із сивиною на скронях, у дорогому костюмі, з обличчям людини, яка звикла керувати ситуацією без метушні й гучних жестів.
Поруч були його заступники, фінансовий керівник і кілька старших співробітників.
Роман повів Аліну до іншого столу, де сиділи менеджери, помічники, працівники відділу й секретарі.
Влада була там.
Аліна помітила її одразу: світловолоса, яскрава, в обтислiй червоній сукні, на високих підборах, з макіяжем, який неможливо було не помітити. Вона сиділа навпроти й дивилася на Романа так відкрито, ніби хотіла всім довести: у неї на нього більше прав, ніж у дружини.
Роман швидко відвів очі й уткнувся в телефон.
Аліна сіла поруч, поклала руки на стіл і спокійно зустрілася з Владою поглядом.
Та швидко оглянула її з ніг до голови. Аліна не відвернулася. Не кліпнула. Просто дивилася прямо, без усмішки.
Першою очі опустила Влада…
