Почалися тости. Віктор Сергійович говорив про підсумки року, про команду, про майбутні проєкти. Гості плескали, піднімали келихи, сміялися. Музика ставала гучнішою, хтось уже танцював між столами.
Роман випив спочатку трохи, потім ще, потім перестав рахувати. Щоки в нього почервоніли, очі заблищали. Він розслабився, став голосно жартувати, плескати колег по плечу, сміятися надто різко й надто довго.
Аліна пила воду. Майже нічого не їла.
Вона спостерігала.
Бачила, як Влада кидає на Романа швидкі погляди. Як він робить вигляд, ніби не помічає, але все одно шукає її очима. Як між ними тягнеться невидима нитка, надто очевидна для оточення.
Колеги переглядалися. Хтось усміхався. Хтось хитав головою.
Ближче до пізнього вечора почалася розважальна програма. Ведучий вийшов із мікрофоном, оголосив конкурси, жартівливі завдання, тости й вільні привітання. Люди втягнулися. Сміх, оплески, вигуки переможців, подарунки, келихи.
Потім ведучий підняв руку:
— А тепер вільний мікрофон. Хто хоче привітати колег, сказати тост, заспівати чи просто виступити — сцена ваша.
Роман різко підняв руку.
— Я скажу!
Аліна завмерла.
Серце ніби вдарило в горло.
Інтуїція, яка рідко її підводила, тихо підказала: зараз станеться щось важливе.
Роман підвівся і злегка хитнувся. Колеги засміялися.
— Обережніше, герою! — крикнув хтось.
Він відмахнувся, широко всміхнувся й пішов до сцени. Взяв мікрофон, постукав по ньому пальцем. Колонки різко загуділи.
Розмови почали стихати. Люди повернулися до нього.
Роман відкашлявся.
— Дорогі колеги, хочу сказати кілька слів.
Хтось чемно заплескав.
— Ми сьогодні проводжаємо рік, підбиваємо підсумки. Команда в нас сильна, ми справді молодці. Ми найкращі.
Знову почулися оплески. Роман вдоволено кивнув, ніби всі ці аплодисменти належали особисто йому.
Потім він подивився на Аліну. В його обличчі майнуло щось неприємне — суміш образи, роздратування й п’яної самовпевненості.
Аліна відчула, як усередині стає холодно.
— І знаєте, про що я подумав? — продовжив Роман голосніше. — Усі ми працюємо, ростемо, стараємося. А вдома нас чекають наші половинки. Тільки не завжди це щастя.
Зала насторожилася. Хтось нервово всміхнувся.
Віктор Сергійович підвів очі.
— Ось моя дружина, — Роман показав у бік Аліни. — Он вона сидить. Бачите?
Майже всі обернулися.
Аліна стиснула пальці під столом. Дихала рівно. Обличчя залишалося спокійним.
— Ніби нормальна дружина, — говорив Роман. — Готує, пере, мізки особливо не виносить. Але якби ви знали, яка з нею нудьга.
Залою пройшов ніяковий шум. Хтось ахнув. Хтось розсміявся від розгубленості й одразу ж замовк.
Віктор Сергійович повільно відклав прибори.
— Я серйозно, — Роман розпалювався, насолоджуючись увагою. — Ні вогню, ні життя. Сидить удома, щось там у комп’ютері клацає. Увечері мовчить. Іноді думаю: за що мені все це?
Аліна опустила очі. Не від сорому. Просто їй не хотілося, щоб хтось побачив її погляд.
Бо приниження там не було.
Там був крижаний спокій.
І очікування.
Влада за столом тихо хихикнула. Дівчина, що сиділа поруч, штовхнула її ліктем, але та не стрималася…
