— От я й думаю, — Роман зробив театральну паузу, — може, влаштуємо обмін? Як у кіно. Мужики, хто готовий помінятися? Заберіть мою порожньоголову вівцю!
Він голосно розсміявся.
Чекав, що зала вибухне сміхом.
Але зала мовчала.
Тиша стала важкою, майже липкою. Навіть музика ніби відступила на задній план.
Роман стояв на сцені з мікрофоном і всміхався дедалі менш упевнено. Він почав розуміти, що жарт не спрацював.
І в цей момент підвівся Віктор Сергійович.
Не різко. Не демонстративно. Він спокійно відсунув стілець, випростався, поправив піджак і промовив так виразно, що почули всі:
— Я згоден.
Час ніби зупинився.
Роман завмер. Усмішка зникла. Очі розширилися. Він відкрив рота, але не зміг вимовити ні слова.
Віктор Сергійович зробив крок уперед.
— Ви запропонували обмін, — сказав він неголосно, але в залі було так тихо, що кожне слово пролунало виразно. — Я приймаю.
Роман зблід. Рука сіпнулася, мікрофон випав і з гуркотом ударився об підлогу. Колонки пронизливо виснули.
— Я… я ж пожартував, — пробурмотів він. — Це просто жарт.
Віктор Сергійович не всміхнувся.
— При свідках ви публічно принизили дружину і запропонували її будь-кому охочому. Я відгукнувся. Чоловік має відповідати за свої слова. Чи ви до цього не звикли?
Ніхто не рухався. Хтось застиг із келихом. Хтось тримав виделку в повітрі. Влада більше не сміялася.
Аліна повільно підвелася з-за столу.
Усі погляди перейшли на неї.
Вона пішла через залу спокійно, рівно. Підбори тихо стукали по підлозі. Ні поспіху, ні тремтіння. Підійшовши до столу керівництва, вона зупинилася поруч із Віктором Сергійовичем.
Він повернувся до неї.
У його погляді не було насмішки. Не було жалю. Лише спокійна повага.
— Мені шкода, що вам довелося це почути, — сказав він тихо. — Але я не міг дозволити йому продовжувати. Якщо хочете, я відвезу вас. Завтра вирішимо, що робити далі.
Аліна кивнула.
Слова були зайві.
Віктор Сергійович повернувся до зали:
— Для мене вечір закінчено. Усім дякую. З прийдешнім.
Він простягнув Аліні руку. Вона взялася за неї.
Вони попрямували до виходу. Люди мовчки розступалися. Роман стояв біля сцени, блідий, розгублений, зовсім не здатний вимовити бодай щось.
Аліна не озирнулася.
Жодного разу.
Біля входу на них чекала темна машина з водієм. Віктор Сергійович відчинив дверцята, допоміг Аліні сісти, потім сів поруч. Автомобіль плавно рушив.
Перші хвилини вони їхали мовчки.
Потім він спитав:
— Давно?
Аліна не здивувалася.
— Точно знаю — кілька місяців.
Він кивнув…
