— Вислухайте мене. У мене є пропозиція. Я давно живу сам. Будинок великий, вільних кімнат більше, ніж потрібно. Я не пропоную нічого двозначного. Просто місце, де ви зможете спокійно подумати, упорядкувати документи й вирішити, як жити далі. Без тиску. Якщо знадобляться юристи чи допомога з паперами — допоможу.
Аліна подивилася на нього.
— Чому?
— Бо за роки роботи я навчився бачити людей. Ваш чоловік — порожня людина. А ви ні.
Вона відвернулася до вікна. За склом пропливали вогні, рідкі перехожі, вітрини, святкові прикраси.
До нового року залишалися години.
До нового життя — менше.
— Добре, — сказала вона. — Дякую.
Віктор Сергійович більше не ставив запитань.
А в ресторані Роман усе ще стояв біля сцени.
Люди почали розходитися. Хтось пройшов повз із ледь помітною усмішкою. Хтось демонстративно відвернувся. Влада підвелася з-за столу й пішла, навіть не глянувши на нього.
Він залишився сам посеред зали, де щойно однією п’яною фразою зруйнував власне життя.
Машина зупинилася біля високої сучасної будівлі в центрі великого міста. Аліна вийшла й на секунду підвела голову. Скло, світло, широкі вікна, м’яке підсвічування. Такі будинки раніше вона бачила лише в журналах і рекламних проєктах.
Віктор Сергійович провів її всередину. Працівник біля входу мовчки кивнув. Ліфт підняв їх угору. Двері відчинилися у просторий передпокій.
Він увімкнув світло.
Аліна озирнулася. Дерев’яна підлога, високі стелі, картини на стінах, густа тиша. Після ресторанного шуму все здавалося майже нереальним.
— Гостьова спальня праворуч, — сказав Віктор Сергійович. — Ванна навпроти. Кухня далі, якщо захочете чаю чи їжі. Я в іншій частині квартири. Ми не заважатимемо одне одному.
Він відчинив двері кімнати й увімкнув світло.
Велике ліжко з білою білизною, шафа, тумба, торшер, вікно на всю стіну й нічне місто за склом.
— Дякую, — тихо сказала Аліна.
— Відпочивайте. Якщо щось знадобиться — я поруч. На добраніч.
Двері зачинилися.
Аліна залишилася сама.
Вона сіла на край ліжка й подивилася на свої руки. Вони вже не тремтіли. Усередині теж не було колишньої бурі. Ні злості, ні сліз, ні бажання кричати.
Тільки втома.
Вона лягла поверх покривала, не знявши сукні, і заплющила очі.
Тим часом Роман їхав додому на таксі. П’яний, злий, розгублений. Водій мовчав, лише іноді кидав погляд у дзеркало на розпатланого пасажира.
Роман намагався зрозуміти, що сталося.
Він же просто пожартував. На таких вечорах усі говорять дурниці. Чому директор зробив вигляд, ніби це всерйоз? Чому Аліна пішла з ним? Може, це розіграш? Може, вона зараз приїде додому, і вони все обговорять?
Він відчинив двері квартири.
Темно.
Тихо.
Світло не горіло.
— Алін? — покликав він.
Відповіді не було.
Він пройшов до кімнати, зазирнув у ванну, на кухню. Нікого.
На столі лежав аркуш…
