Святковий вечір пішов не за планом після однієї фрази чоловіка і спокійної відповіді директора

Він не відповідав.

— Відпусти. Вона не повернеться. І правильно зробить.

— Знаю.

— Тоді навіщо мучиш себе?

— Не можу не думати.

Мати зітхала.

— Думай не про неї. Думай про себе. Яким ти був. Може, хоч щось зрозумієш.

І Роман думав.

Щовечора він прокручував у голові роки шлюбу й знаходив усе нові приводи для сорому. Ось він злиться через невипрасувану сорочку, хоча Аліна після роботи встигла привести до ладу три його речі, а свої відклала. Ось він кличе друзів посеред тижня, а вона, втомлена, готує вечерю на всіх. Ось він їде «у відрядження» з Владою, а Аліна цілує його на прощання й бажає удачі.

Вона бачила більше, ніж показувала.

Просто мовчала.

Накопичувала біль усередині до останньої краплі.

А останню краплю він сам вилив на неї зі сцени.

Робота в магазині була одноманітною. Роман консультував покупців, оформлював накладні, приймав товар. Колеги говорили про побутове: про ціни, ремонт, риболовлю, місцеві новини. Він слухав і почувався чужим.

Він звик до офісів, костюмів, переговорів, слів на кшталт «проєкт», «план», «клієнт». Тепер усе це залишилося в іншому житті.

Директор магазину, грубуватий, але справедливий чоловік, одного разу викликав його до себе.

— Ти ж раніше у великій компанії працював?

— Працював.

— То чого сидиш простим продавцем? Нам потрібен завідувач складу. Робота важча, але платять більше. Впораєшся?

Роман кивнув.

Він упорався. Контролював поставки, розбирався із залишками, сперечався з водіями, мирив вантажників. Робота виснажувала, зате залишала менше часу на думки про Аліну.

За місяць він зустрів колишню однокласницю — Інгу. Розлучена, двоє дітей, працює в школі. Вони зайшли випити кави.

Інга розповідала про себе: чоловік пішов до іншої, допомоги майже немає, діти на ній, живе з батьками. Роман слухав і вперше подумав, що чужі втрати теж бувають тяжкими.

— А твоя дружина? — спитала Інга. — Пам’ятаю, ти одружився. Красива була.

— Розлучилися.

— Шкода. Що сталося?

Він відповів чесно:

— Я був дурнем.

Інга сумно всміхнулася.

— Ми часто розумнішаємо лише після того, як втрачаємо.

Вони зустрічалися ще кілька разів. По-дружньому. Без обіцянок і натяків. Романові було спокійно поруч із нею, але він розумів: усередині порожньо. Нічого нового там не проросте.

Минув рік після розлучення.

Роман звик до маленького міста, скромної зарплати, дивана у вітальні й життя без великих планів. Мати казала:

— Ти став тихіший. Раніше смикався, злився. Тепер хоч на людину схожий.

Може, вона мала рацію.

Але легше йому не ставало. Він просто втомився сперечатися з реальністю. Втомився злитися. Втомився жаліти себе.

Він визнав: винен сам.

І виправити вже не можна.

Через півтора року йому зателефонували з незнайомого номера.

— Романе Андрійовичу? Це представник Аліни. Треба підписати кілька документів.

Роман випростався.

— Яких документів?

— Вона закриває решту юридичних питань. Потрібне ваше підтвердження, що майнових претензій немає. Можете приїхати наступного тижня?