Він не відповідав.
— Відпусти. Вона не повернеться. І правильно зробить.
— Знаю.
— Тоді навіщо мучиш себе?
— Не можу не думати.
Мати зітхала.
— Думай не про неї. Думай про себе. Яким ти був. Може, хоч щось зрозумієш.
І Роман думав.
Щовечора він прокручував у голові роки шлюбу й знаходив усе нові приводи для сорому. Ось він злиться через невипрасувану сорочку, хоча Аліна після роботи встигла привести до ладу три його речі, а свої відклала. Ось він кличе друзів посеред тижня, а вона, втомлена, готує вечерю на всіх. Ось він їде «у відрядження» з Владою, а Аліна цілує його на прощання й бажає удачі.
Вона бачила більше, ніж показувала.
Просто мовчала.
Накопичувала біль усередині до останньої краплі.
А останню краплю він сам вилив на неї зі сцени.
Робота в магазині була одноманітною. Роман консультував покупців, оформлював накладні, приймав товар. Колеги говорили про побутове: про ціни, ремонт, риболовлю, місцеві новини. Він слухав і почувався чужим.
Він звик до офісів, костюмів, переговорів, слів на кшталт «проєкт», «план», «клієнт». Тепер усе це залишилося в іншому житті.
Директор магазину, грубуватий, але справедливий чоловік, одного разу викликав його до себе.
— Ти ж раніше у великій компанії працював?
— Працював.
— То чого сидиш простим продавцем? Нам потрібен завідувач складу. Робота важча, але платять більше. Впораєшся?
Роман кивнув.
Він упорався. Контролював поставки, розбирався із залишками, сперечався з водіями, мирив вантажників. Робота виснажувала, зате залишала менше часу на думки про Аліну.
За місяць він зустрів колишню однокласницю — Інгу. Розлучена, двоє дітей, працює в школі. Вони зайшли випити кави.
Інга розповідала про себе: чоловік пішов до іншої, допомоги майже немає, діти на ній, живе з батьками. Роман слухав і вперше подумав, що чужі втрати теж бувають тяжкими.
— А твоя дружина? — спитала Інга. — Пам’ятаю, ти одружився. Красива була.
— Розлучилися.
— Шкода. Що сталося?
Він відповів чесно:
— Я був дурнем.
Інга сумно всміхнулася.
— Ми часто розумнішаємо лише після того, як втрачаємо.
Вони зустрічалися ще кілька разів. По-дружньому. Без обіцянок і натяків. Романові було спокійно поруч із нею, але він розумів: усередині порожньо. Нічого нового там не проросте.
Минув рік після розлучення.
Роман звик до маленького міста, скромної зарплати, дивана у вітальні й життя без великих планів. Мати казала:
— Ти став тихіший. Раніше смикався, злився. Тепер хоч на людину схожий.
Може, вона мала рацію.
Але легше йому не ставало. Він просто втомився сперечатися з реальністю. Втомився злитися. Втомився жаліти себе.
Він визнав: винен сам.
І виправити вже не можна.
Через півтора року йому зателефонували з незнайомого номера.
— Романе Андрійовичу? Це представник Аліни. Треба підписати кілька документів.
Роман випростався.
— Яких документів?
— Вона закриває решту юридичних питань. Потрібне ваше підтвердження, що майнових претензій немає. Можете приїхати наступного тижня?
У нього якраз була відпустка…
